Творча діяльність Олександра Довженка і Дзиґа Вертова

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 23 Ноября 2011 в 17:54, реферат

Описание

Облишивши фах педагога, керівного працівника Наркомосвіти, дипломата, художника-карикатуриста, Довженко, при-бувши в 1926 р. до Одеси, взявся за зовсім нове для нього мистецтво. І це було кіно, тоді німе. Його поманила нова муза - кінематограф. З червня 1926 року він працює на Одеській кінофабриці, швидко збагнувши, що дальший розвиток української культури неможливий без кіно. Без нього і він не мислив свого життя. Так, за свідченням самого Довженка, на тридцять другому році довелося все починати спочатку: і навчання, і професію, і побут, і навіть нове родинне життя. За кілька днів неофіт-кінодраматург приніс сценарій, а ще за кілька - розпочав постановку свого першого фільму. А перед тим (ще в Харкові) він пробував сили в театрі. Проте його вабило кіно, нестримно тягло до нової музи. Його темперамент і масштабне мислення та буйна фантазія не вміщалися в коробці театрального залу і сцени. Він був народжений для творення монументального дійства, а його могло дати тільки кіно.

Работа состоит из  1 файл

реферат.doc

— 89.50 Кб (Скачать документ)
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    РЕФЕРАТ

на тему: «Творча діяльність Олександра Довженка

і Дзиґа  Вертова» 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    Київ  2011 

      Облишивши  фах  педагога,  керівного      працівника Наркомосвіти, дипломата, художника-карикатуриста, Довженко, при-бувши в 1926 р. до Одеси, взявся за зовсім нове для нього мистецтво. І це було кіно, тоді німе. Його поманила нова муза - кінематограф. З червня 1926 року він працює на Одеській кінофабриці, швидко збагнувши, що дальший розвиток української культури неможливий без кіно. Без нього і він не мислив свого життя. Так, за свідченням самого Довженка, на тридцять другому році довелося все починати спочатку: і навчання, і професію, і побут, і навіть нове родинне життя. За кілька днів неофіт-кінодраматург приніс сценарій, а ще за кілька - розпочав постановку свого першого фільму. А перед тим (ще в Харкові) він пробував сили в театрі. Проте його вабило кіно, нестримно тягло до нової музи. Його темперамент і масштабне мислення та буйна фантазія не вміщалися в коробці театрального залу і сцени. Він був народжений для творення монументального дійства, а його могло дати тільки кіно.

    Українське  кіно тоді лише "спиналося на ноги. У 1924 р. виходять перші українські фільми:  «Остап  Бандура» Володимира Гардіна, «Укразія» і «Тарас Шевченко»  Петра Чардиніна. Піднімали крила для лету режисери Юрко Стабовий, Фавст Лопатинський, Микола Надемський, Арнольд Кордюм та інші, актори Марія Заньковецька, Степан Шага-йда, Мар'ян Крушельницький, Юрій Шумський. І все ж то ще не було українське кіномистецтво в національному розумінні. Українське кіно чекало на прихід творця-реформатора. І він прийшов: то був Довженко.

    Дебютував Довженко як кінодраматург і кінорежисер  кінокомедією «Вася-реформатор», за нею - «Ягідка кохання» і «Сумка дипкур'єра». Це був цілий кіноуніверситет, в «стінах» якого молодий режисер виробив свій стиль праці: ставити фільм самому, за власним сценарієм, і третє - фільм має бути односерійним. Усі ці триєдині самовимоги Довженко повністю втілив уже в кінофільмі «Звенигора», творі наскрізь поетичному. У самоспогадах про цей фільм читаємо: це «одна з найцікавіших робіт. Я зробив її якось одним духом - за сто днів» - в той час, коли кіносценарії пишуть і кінокартини ставлять роками. Фахівці досі дивуються, як це Довженко зумів на 1799-и метрах кіноплівки вмістити мало не всю тисячолітню історію України, яку розповідає своїм онукам, Павлові і Тимошеві, символічний дідуган Невмирущий як романтичну легенду про пошуки скарбу, про чвал вершників над Звенигорою, пускання вінків на воду. Це був перший справді національний кіновитвір, яким закладено основи українського кіномистецтва. Так почалася українська епоха в світовому кіно.

    Висока  культура може постати тільки як продовження  і розвиток минулого. Саме тому в  «Звенигорі» і показано Україну  від прадавніх часів аж до наших днів. Навколо панувала зневага до історичних традицій, а Довженко дерзновенно заявляє: «Непошана до старовини, до свого минулого, до історії народу є ознакою нікчемності правителів, шкідлива і ворожа інтересам народу».

    Наступний фільм Довженка - «Арсенал», яким він торкнувся болючої рани України - поразки УНР. Цим яскраво політичним, пробільшовицьким твором, який недвозначно засуджував ідеологію українського націоналізму, режисер об'єктивно схвалив, підтримав тоталітарний окупаційний ")ежим на Україні. Митець, на жаль, стоїть тут на боці повсталих проти Центральної Ради робітників «Арсеналу». Але це не була кон'юнктура. Безсумнівно висока художність фільму підводить нас до висновку про щирість його автора. Він так тоді мислив. Успіх «Арсеналу» зумовлений зйомками багатьох кадрів знизу, з переміщенням горизонтальної осі камери, експресіоністичні образи (наприклад, крик Тимоша в останній сцені), використання здобутків художньої фотографії, зокрема Данила Демуцького, поетизація пейзажу, численні кінометафори, прийом гальмування дії психологічними паузами тощо.

    За  «Арсенал» офіційна критика поставила  нашого кінорежисера поруч з Сергієм  Ейзенштейном та Всеволодом Пудовкіним, хоча насправді Довженко був першим - зараз це загальновизнано.  Про  цю пальму першості Сергій Плачинда сказав так: «Хоча дорога стелилася попереду рівна й широка, проте... він рішуче зійшов з гладенької дороги й крізь нетрі та чагарі заторував власну стежку до вершин. І вже ніщо не могло зупинити сміливця: ні колюче терня, ні скелясті крутосхили, ні глибокі урвища. Він здіймався все вгору і вгору. «Божевільний!» - жахалися одні, що спокійно дибали гостинцем. «Відчайдушний!» - захоплено вигукували інші, які вже готувалися рушити й собі услід за сміливцем. «Щасливий!» - зітхали ті, що через свою кволість, несміливість чи полохливу вдачу не могли йти за першопрохідцем».

    Перед Довженком на весь зріст постала  дилема: чи можна залишитись вірним своєму народові, ставши комуністом? З  одного боку, його приваблювали обіцяні  новим ладом нечувані масштаби соціальних перетворень, а з другого - він показує самобутнє духовне життя українців, чуже тим новаціям. З одного боку, він вітає національно-визвольний рух на Україні, з другого - різко засуджує уряд УНР за кволість керівництва цим рухом. З одного боку (правда, лише в перші роки революції), він був чистим комуністом, а з другого -українська стихія так глибоко з діда-прадіда була вкорінена в його психіці, що він об'єктивно органічно був ворожий усьому совєтському, комуністичному. І саме тому українські кола звинуватили його в зраді національних ідеалів, а більшовики приписували йому український буржуазний націоналізм. Бо в житті не буває, щоб сіно було ціле і коза сита. Так настало внутрішнє роздвоєння між голосом сумління і компромісом із більшовицькою деспотією.

    І все-таки Довженко не продав душу дияволу  навіть в «Арсеналі», а довів, що це душа українська. На підтвердження  один-єдиний абзац із сценарію цього  фільму:

    Як  автор «Арсеналу» Довженко побував  на його демонструванні в Москві, Берліні  і мав їхати з цією ж метою до Нью-Йорка, але дозволу на це парторгани не дали.

    Повернувшись  з-за кордону, уславлений кінорежисер  береться за постановку чергового фільму «Земля», який виявився його останнім німим кінотвором і одночасно дорвженківським кіношедевром № 1.

    Основні зйомки «Землі» проводились на Полтавщині, в селі Яреськах над Пслом. Нині вже  тяжко уявити самобутню красу  цього села, що тоді зберегло ще всі  ознаки старого українського побуту, з отими розмальованими хатами й  розмаїттям барвистих національних строїв. - Бувало, блискотить повноводий Псьол при заході сонця срібною стрічкою поміж осокорів та верб і, звиваючись, тихо підкрадається до підніжжя гори, на якій і розкинулись мальовничі Яреськи. «А коли засяють зорі на небі, - згадує Петро Масоха, -залунає дівочий голос десь на одному кутку, потім перекинеться на другий, а відтак ... до них приєднуються інші голоси, і вже чути над селом цілі співочі ансамблі, створюючи своєрідний багатоголосий оркестр. Тієї зоряної ночі 1929 року яреськівські дівчата співали про кохання, про дівочу долю, про щастя і горе...»

    Ось на лоні такої божественної природи  знімає свій фільм Олександр Довженко. Тому не дивно, що він священ-нодійствував, а це неодмінно передавалось і  акторам. На жаль, задуманий як твір про початок нового життя в українському селі, тобто колективного господарювання, цей фільм за своїм змістом став прологом чи не найбільшої трагедії в світі (голодомору 1932-1933 р. р.), а за формою, за художніми образами - неперевершеним і досі витвором українського кіномистецтва і одним з десяти найкращих фільмів усіх часів та народів.

    У «Землі» і досі кожного вражають сцени голосіння в хаті Білоконя, шаленство Хоми, що вкручується в  землю, «як хробак», кадри з нареченою  тракториста Василя, яка, порвавши на собі весь одяг, у розпачі дереться на стіни. А діди в «Землі» та й у попередніх фільмах - це поетичне втілення споконвічних народних традицій. А пологи Трубен-чихи в той самий час, коли ховають її сина Василя! А ще ж є у фільмі підтекст - головна думка про невмирущість нашого народу.

    Хто не бачив кіношедевру «Земля», той  не знає, що таке справжнє, тобто поетичне, кіно. Той, хто хоч уявить собі: безмежна аж до горизонту могутня хвиля пшеничного моря під вітром, бездоганна блакить українського_неба, вродлива українка під красенем-соняшником, повногруді  яблуні з яблуками та діамантовими краплями дощу на них, пара колосальних, як єгипетські піраміди, волів обабіч такого ж монументального селянина діда Уласа. В «Землі» постає у всій повноті й вичерпності наша Україна, потужний пульс життя якої струменить крізь серця селян, крізь небесну зливу світла, що їх опромінює і дає їм джерельну снагу. «Весь ясний соняшниковий світ, - читаємо в сценарії, - стояв нерухомо, наче хор вродливих дітей, що втупили у височінь свої радісні обличчя. А над «обличчями» тихо снували покинуті дідом золоті бджоли».

    1933 році припинилося його демонстрування. Довженко в умовах партсвавілля  не міг ні писати, ні знімати  («я порожній... повний почуття  огиди і безконечного жалю»). І  коли йому «порадили» покинути Київ і оселитися у Москві, він у момент втрати душевної рівноваги погодився на це, ще не відаючи, що розлука з Україною - вже назавжди.

    Але треба було хоч щось робити. Зрештою, треба було за щось жити. І режисер  мусив пристати на «дружню пораду» їхати на Далекий Схід знімати фільм «Аероград». Та знімаючи цей чужий для його серця мотив, Довженко тужить за справжньою, близькою його душі темою про українське козацтво: він береться до сценарію за повістю Миколи Гоголя «Тарас Бульба». Та на перешкоді став Йосип Джугашвілі: він, розриваючи серце митцеві, наказав знімати фільм про «героя» громадянської війни Миколу Щорса.

    Робота  над фільмом «Щорс» припала на час єжовщини, йшов нещадний 37-ий, коли були репресовані тисячі щонайкращих  з-поміж інтелігенції і командного складу армії. У фільмі був знятий епізод з Іваном Дубовим, командиром Київської стрілецької дивізії, уже й пісню склали «Щорс веде залізні лави, з ним товариш Дубовий», аж тут надходить приголомшливе повідомлення про арешт Дубового. Це було страшніше від удару грому - Довженко важко захворів на стенокардію, перервав роботу над фільмом і виїхав на лікування. Через те «Щорс» знімали аж чотири роки. Умови праці важчали - наростали інтервали між Довженковими фільмами. Перші три фільми («Звенигора», «Арсенал», «Земля») появлялися щороку; між «Землею» та «Іваном» інтервал у два роки, між «Іваном» і «Аероградом» - три, між «Аероградом» і «Щорсом» - чотири. Трагізм доби не давав вільно дихати, і хода творчості генія ставала все більш аритмічною, як і биття його серця. Прийшло розчарування у високих комуністичних ідеалах, в партійних лозунгах, дала тщщину навіть фанатична віра в Сталіна. Малась надія, що виконання партійного замовлення («Щорс») дасть йому перепустку до праці над «Тарасом Бульбою». Але омріяне Кремль відсунув набік спочатку замовленням на документальний фільм «Звільнення» (про «визволення» західно-українських земель), а потім вдарила війна - цим було перекреслено найсвітліші Довженкові надії на істинно «свій», істинно український фільм. Отже, як режисер національного кіно Довженко фактично скінчився на «Щорсі», бо всі наступні фільми за його кіноповістями («Повість полум'яних літ», «Поема про море», «Зачарована Десна») були поставлені чужою, московською рукою. Виняток -«Україна в огні», але про це окрема розмова. Буде ще «Життя в цвіту», але то не Україна. Були, правда, зняті Довженком ще два фільми - «Битва за нашу радянську Україну» і «Перемога на Правобережній Україні», але то була кінодокументалістика, до того ж сфальсифікована партійною цензурою. І був ще фільм «Країна рідна», зроблений на прохання вірменських друзів, але він чомусь на екрани не вийшов. А шкода, бо, як розповідають очевидці, це була кінопоезія найвищої проби, хоч і документальна.

    Наступне  замовлення з Кремля надійшло на фільм  «Життя в цвіту» - про російського  селекціонера-садівника Мічуріна. Довелося прославляти чужу націю, чужі ідеї чужою  мовою. Через те фільм давався  важко, і робота над ним тривала довго й нудно, а це призводило до все частіших рецидивів стенокардії. «Я втомився і виснажився вщент, - пише режисер в одному з листів, - написати півсторінки для мене вже канальський труд. Я втомлююсь часом від одного рядка». А в щоденнику цей період описаний ще яскравіше: «Ось уже кілька років тягнеться моє «Життя в цвіту»... Я вистраждав його, видушив і вистогнав, знемагаючи від приступів стенокардії і тупого бюрократизму... А серце болить... А втома така, неначе цілий день ворочав каміння...» Був ще сценарій «Прощай, Америко!» - за книжкою американки Анабели Бюкар, але партцензура зняла фільм на самому початку роботи над ним. 

                           Дзиґа Вертов людина з кіноапаратом.      

      Творчий шлях Дзиги Вертова почався з роботи у відділі хроніки Москінокомітета. Брав участь у монтажі першого радянського кіножурналу "Кінотиждень" (1918-1919). У роки громадянської війни брав участь в рейсах агітпоїздів, керував зйомками на фронтах (фільми "Бій під Царицином", 1919; "агітпоїзд ВЦВК", 1921; "Історія громадянської війни", 1922).

      Поступово складаються його теоретична концепція документального кіно: документальний екран не повинен копіювати звичайне зір. Для цього існує "Кіно-око", яке досконаліше людського ока. Звідси і пішла назва створеної ним групи новаторів - документалістів - кінокі. Гурт сформувався в 1919 році. Вертов був прихильником нових шляхів у мистецтві, нових методів документальної зйомки, закликав до розробки специфічних засобів кіно, стверджував на екрані сучасну тематику. Ці експерименти кіноков принесли багато нового в хронікально-документальний кінематограф і в теорію монтажу. Захоплення творчими експериментами часом обумовлювало ідейну нечіткість задуму і надмірну ускладненість кіномови, яка ускладнювала сприйняття картин. Вертов хотів зробити невидиме видимим: зробити думки людей, їх вчинки, стіни, прозорими і вивчати світ мікроглазом. Використовуючи різноманітні зйомки і різні технічні можливості кіноапарата, можна побачити процеси в житті приховані від людського зору, а подальша організація знятого матеріалу дозволяє більш поглиблено дослідити дійсність. Дзига Вертов вірив, що творець фільмів повинен фіксувати "реальні події, а не вигадка, ощадливо створений з певною метою". У статтях: Ми, Він і я, Кінокі, Переворот, Кіно-око заперечував право художника на вигадку, вбачаючи завдання мистецтва в документуванні дійсності. Ці статті викликали незгоду більш "врівноваженою" частини критиків та кінематографістів. За кинутим викликом не помічали передових ідей режисера.

Информация о работе Творча діяльність Олександра Довженка і Дзиґа Вертова