Фізико-географічні умови Чорногірського заповідного масиву

ЗМІСТ

ВСТУП

Чорногора — один з найцікавіших у природоохоронному відношенні гірських масивів Українських Карпат, який здавна привертав увагу природодослідників різних профілів. Тут досліджувалась історія розвитку рослинного світу після останнього, плейстоценового зледе­ніння (Г. В. Козій, 1950), розроблялися основи раціонального ве­дення полонинського господарства (К. А. Малиновський, 1959), за міжнародною біологічною програмою вивчалася продуктивність різ­них типів природної рослинності (М. А. Голубець, К. А. Малиновський, А. І. Шевчук та ін., 1973, 1974, 1975). Вперше у Карпатах тут здійснений методичний підхід до вивчення складу і структури рос­линного покриву, який одержав назву системного. Ще в минулому столітті Г. Запалович звернув увагу на то, що в Карпатах на склад і структуру рослинного покриву впливають не тільки кліматичні фактори, але й характер геологічних субстратів, па яких сформува­лися грунти. Щоб підтвердити це, вчений провів ґрунтовні на той час (1886) геологічні дослідження регіону і на цій підставі зробив спробу (1889) пояснити розподіл флори і рослинності.

Довго основні зусилля дослідників були спрямовані на інвентари­зацію флористичного багатства Чорногори, пізніше почали вивчати рослинність високогір'я. З початком інтенсивної експлуатації лісо­вих багатств Карпат увагу вчених привертають ліси Чорногори. Г. Вінцент (1936), А. Златнік (1936), В. І. Комендар (1963) та інші вивчали їх фітоценотичні характеристики та особливості поширення.

Сьогодні в Чорногорі проводять наукові дослідження зоологи, ботаніки, екологи, географи — співробітники Академії наук УРСР і багатьох вузів та галузевих інститутів. Вивчаються особливості функціонування гірських екосистем, їх стійкість і здатність до від­новлення; розробляються теоретичні питання заповідної справи і ве­дення природоохоронного господарства, вивчаються антропогенні зміни у рослинному покриві, динаміка верхньої межі лісу та інші питання. Дослідження проводяться детально-маршрутним і стаціо­нарним методами. На полонині Пожижевська функціонує біо­логічний стаціонар Львівського відділення інституту ботаніки ім. М. Г. Холодного АН УРСР. Поряд із заповідником на полонині Квасівський Менчул знаходиться стаціонар біологічного факультету Львівського державного університету ім. Ів. Франка. Тут проходять практику студенти вузів України та інших республік.

Створення заповідника сприяє розробці на базі Чорногірського масиву актуальних питань з різних галузей природничих наук та охорони природи, значення яких виходить далеко за межі регіону.

1 ФІЗИКО-ГЕОГРАФІЧНІ УМОВИ ЧОРНОГІРСЬКОГО ЗАПОВІДНОГО МАСИВУ

Чорногірський заповідний масив розташований в межах Свидовецько-Чорногірського фізико-географічного району Полонинсько-Чорногірської області підпровінції Східних Карпат, на пiвденному макросхилi Чорногiрського хребта в межах висот вiд 700 до 2061 м.н.р.м. На півдні він відділений від Мармароського масиву тектонічним розломом, зайнятим долиною р. Біла Тиса. Західна межа масиву пролягає долиною р. Чорна Тиса. На територiї масиву, площа якого складає 16375 га, знаходиться найвища вершина Українських Карпат - гора Говерла (2061 м). Головний хребет Чорногори утворений флiшовими породами (аргилiти, алевролiти, пiщаники, гравiлiти тощо) крейдяного i палеогенового вiку. Сучасна геоморфологiчна будова Чорногори датується мiоцен - голоценовими перiодами. Рельєф високогiр’я носить слiди давнього зледенiння з характерними льодовиковими формами - карами та троговими долинами.

У формуванні Чорногірського масиву беруть участь утворення чотирьох зон: Чорногірської, Дуклянської, Поркулецької та Буркутської. Чорногірська (північно-східна частина масиву) представлена різнозернистими грубошаруватими і масивними слабовапнистими пісковиками. Південніше знаходиться Дуклянська зона, яка характеризується переважанням піщаного флішу. Відклади Поркулецької зони (південно-західна частина масиву) представлені грубошаруватим флішем. Відклади Буркутської зони представлені в основному сірими масивними і товстошаруватими пісковиками та малопотужними прошарками аргілітів та алевролітів крейдового та палеогенового віку.

Для геоморфологічної будови вершинної частини Чорногірського хребта характерні плоскі сідловини та пологі підніжжя вершин, ускладненні слідами давнього зледеніння з характерними льодовиковими формами – нівальними нішами, карами та троговими долинами. У середньогірній частині масиву переважає крутосхиловий слаботерасований рельєф, ускладнений ерозійно-денудаційною діяльністю водотоків та процесами відсідання.

Чорногірський масив знаходиться в межах ландшафтів південно-західних навітряних, сильно зволожених, дренованих паралельною системою річок схилів. Характерною особливістю масиву є наявність ландшафтів давньольодовикового скелястого високогір’я, зайнятого, переважно, криволіссям сосни гірської та вільхи зеленої.

Масив розташований в межах Чорногірського округу буроземних і гірсько-лучних ґрунтів Закарпатської гірської буроземної провінції (Руднева, 1960). Основними ґрунтами масиву є буроземи кислі (Distric Cambisols), зрідка зустрічаються дерново-буроземні (Eutris Cambisols), ініціальні (Lithic Leptosols) та гірсько-лучні ґрунти (Humus Cambisols). Всі ґрунти мають високу кислотність (рН 4,0), значну потужність профілю (80-100 см), великий вміст грубого гумусу (від 10-12% у верхніх горизонтах до 1-2% у перехідних) та низький вміст обмінних основ (ступінь насичення менше 30%). Ґрунти, переважно, середньосуглинисті, але із висотою збільшується частка легосуглинистих. Насиченість скелетом ґрунтового профілю дуже значне, а його розподіл по профілю нерівномірний – найбільший вміст скелету у верхніх і нижніх горизонтах.

Клiмат Чорногiрського масиву помiрно континентальний: вiд прохолодного гумiдного до холодного евгумiдного. Iз збiльшенням висоти над рiвнем моря температура повiтря понижується, а кiлькiсть опадiв зростає. За даними метеостанцiї Луги (613 м.н.р.м.) середня температура самого холодного мiсяця (сiчня ) рiвна – 6,8 градуса, самого теплого (липня) - 15,7, середньорiчна 5,4 градусiв. Рiчна сума опадiв 1001 мм. На метеостанцiї Пожижевська (1430 м.н.р.м.) середня температура сiчня рiвна мiнус 6,4 градусiв, липня - 11,5, середньорiчна - 2,8 градусiв. Рiчна сума опадiв збiльшується до 1465 мм.

Велика кiлькiсть опадiв обумовлює наявнiсть добре розвинутої гiдромережi. На територiї масиву знаходяться основні витоки рiчки Бiла Тиса.

2 РОСЛИННИЙ СВІТ МАСИВУ

2.1 Флористичне багатство

Флора заповідного масиву багата  й різноманітна, що зумовлено складним історичним процесом її розвитку, висотного диференціацією Чорногори, наявністю різних геологічних порід, на яких формуються чис­ленні відміни лісових та альпійських грунтів. Тут наявні рештки рельєфу третинного періоду — стогоподібні вершини та вирівняні хребти з лагідними схилами, льодовикові котли, свідки минулого зледеніння Карпат — польодовикові озера і морени та більш молоді або сучасні ерозійні форми рельєфу — глибокі звори, западини, зсу­ви. Збереглися і види рослин різних геологічних періодів: третинні релікти, серед яких багато карпатських ендеміків; альпійські види, які ростуть переважно в горах Середньої Європи (в Карпатах про­ходить північно-східна межа їх ареалу); льодовикові релікти; міг­ранти різних геологічних періодів та антропохори, що проникли сюди разом з діяльністю людини.

У флорі заповідника налічується 727 видів судинних рослин. Во­ни об'єднуються у 82 родини та 318 родів. Переважають молоді філогенетичні групи відділу покритонасінних. До старих груп — плаунонодібних, хвощовидних та папоротеподібних — належить ли­ше 34 види. Найпоширеніші хвощові та папоротеві, решта родин малочисленні, але в їх складі є види, які слід охороняти. Це блехнум колосистий, страусове перо, гронянка півмісяцева. Трапляються во­ни вздовж потоків, у смерекових лісах, на луках. Охороняти їх потрібно з огляду па ізольоване систематичне положення та особ­ливу морфологічну будову: спорангії у цих видів не розміщені на листках, як у решти папоротеподібних, а зібрані в колос або роз­міщені на видозмінених, так званих плідних листках. Охорони за­слуговують також усі види плаунів.

Відділ покритонасінних найбільший. Він представлений 65-ма родинами. Найчисленніші з них складноцвітні (106 видів), злако­ві (74), осокові (40), жовтецеві (35), розові (34), ранникові (32), гвоздикові (25), зонтичні (22), губоцвітні (22), бобові (20). Щодо родів, то переважають осока, нечуйвітер, костриця, тонконіг, жов­тець, приворотень.

До відділу покритонасінних входить чимало систематично ізо­льованих родів і видів, які заслуговують охорони. В родині жов­тецевих, наприклад, до систематично ізольованих родів належать аконіт, атрагена, чемерник, рівноплідник, купальниця, багато ви­дів жовтеців. Аконіти відрізняються від інших жовтецевих зиго­морфною квіткою. У заповіднику зростає шість видів аконіту. Один з них, аконіт Жакена, має жовті, а не фіолетові квітки. Подібною систематичною ізоляцією характеризується жовтець платаноли-стий — єдиний представник жовтеців з білою, а не властивого для цього роду жовтою квіткою. Ще рідкіснішим є жовтець татранський — єдиний представник роду з круглими стеблообгортними лист­ками. Росте він на скелях альпійського поясу.

Серед родини хрестоцвітих рідкісними є види жерухи, які рос­туть у вологих місцях, лунарія оживаюча з гарними прозорими стру­чечками на високих пагонах. З інших систематично ізольованих ро­дів заслуговують уваги йовібарба, родіола, ломикамінь, парагеум, вовче лико, тоція, тирлич, фітеума. Тирлич жовтий, наприклад, на відміну від решти представників роду, мав зигоморфну квітку, а фі­теума чотирироздільна — чотиричленну оцвітину, а не п'ятичленну, яка характерна для родини дзвоникових.

Численній групі систематично ізольованих видів властиві вічно­зелені листки — ознака представників третинної флори. До таких вічнозелених рослин, що збереглися з третинного періоду, належать рододендрон східнокарпатський, сольданела угорська, підбілик аль­пійський і багато папоротей.

Найстарішими за віком і найціннішими для науки є види гір­ського та альпійського елементів флори. Вони виникли ще в тре­тинному періоді. Під час зледеніння збереглися на південних, не покритих льодовиком територіях, або в сховищах (рефугіумах). Після відступу льодовика повернулися на залишені раніше терито­рії, але вже в супроводі балканських та альпійських видів.

Більшість видів монтанного елемента флори належить до євро­пейського типу ареалу, тобто зустрічається і в інших горах Європи. Проте значна група цього елемента обмежена Карпатами і Альпа­ми, Карпатами і Балканами або виключно Карпатами. Останні, так звані карпатські ендеміки цінні для вивчення шляхів форму­вання флори і рослинності Карпат.

Крім ендемічних карпатських видів у заповіднику трапляються види карпато-балканські, карпато-судетські, які також рідкісні і по­винні охоронятися.

Види альпійського елемента флори, па відміну від гірських, по­ширені в альпійському, рідше в субальпійському поясах. У лісово­му поясі і на рівнинах трапляються рідко.

Крім альпійських, трапляються аркто-альпійські види, які ма­ють розірваний ареал. Ці види в Карпатах порівняно молоді. Вони вклинилися у флору Карпат з півночі в льодовиковий період.