Теорія Геї

План

Вступ

 

1. Теорія Геї.

   1.1. Геофізіологічні гіпотези та їх підтвердження.

   1.2. Відкриття, що підтверджують теорію Геї.

2. Хвороба "Геї".

Висновок 

 

Список використаної літератури

                                                                    Вступ

Гіпотеза Геї  - різновид геотеізма, теорія про Землі як суперорганізм, який в результаті саморегуляції здатний підтримувати основні параметри середовища на постійному рівні. Так, при різних рівнях енергії, що надходить від Сонця, температура поверхні планети може залишатися приблизно на одному рівні. Запропоновано в 1970 роках британським екологом Джеймс Лавлок . Назва " Гея "відсилає до богині Землі в давньогрецької міфології.

Нині, якщо розглянути перелік сучасних наукових гіпотез з метою з'ясувати, в якій теорії найбільш розмита межа між відчутним і божественним, то, швидше за все, список очолить саме ця гіпотеза. Проте, незважаючи на це, зростаючий потік доказів, який підтверджує ідеї "живої Землі", що накопичився за останні 40 років і, що постійно поповнюється новими фактами, знаходить все більшу популярність у колах вчених різних галузей науки.

                                             1. Теорія Геї

 Відповідно до старогрецької міфології, Гея: Мати-Земля. Найдавніше Доолімпійське божество, що відігравало важливу роль у процесі створення світу в цілому. Вона була берегинею давньої мудрості, і їй були відомі веління долі та її закони. Греки вважали, що в Геї закладені найважливіші функції для життя, тому називали її Карпофорос – плодоносна, і схилялися їй за невичерпну родючість.

Також існує ще декілька цікавих визначень самої Геї. Наприклад, у філософському словнику:  Гея (грец. - земля) - в грецькій міфології – мати  земля. Найдавніше Доолімпійський божество. Одна з 4 першопотенцій (Хаос, Земля, Тартар, Ерос), сама з себе породила небо (Уран), море (Понт) і гори.  Взяла собі в  чоловіки  Урана. Від їхнього союзу народилося перше покоління богів - 6 титанів і 6 титанід, серед яких  були Крім і Рея – батьки  Зевса.  Гея не брала активної участі у житті олімпійських богів, але часто давала їм мудрі поради.  Згодом Гею стали вшановувати як хранительку мудрості, як таку, що знала веління долі, тому ототожнювали її з Фемідою.  Образ Геї частково втілився  в Деметрі і Кібелі. [6]

         У словнику античної філософії: ГЕЯ (гр. Gaia, Ge) — космологічне божество, яке, за найдавнішими переказами та за Гесіодом, народилося слідом за Хаосом. Від Г. народились Уран, гори, Понт (море). Від Урана Г. народила титанів, кіклопів, гекатонхейрів. Була матір’ю людей і великою оселею мертвих, похованих у її лоні. Через недовір’я і страх Уран усіх своїх дітей ув’язнював відразу ж після народження, тому Г. дала йому діамантову косу, щоб він відрізав свої геніталії. (Варіант: на прохання Г. Кронос, озброївшись залізним серпом, напав на Урана й оскопив його). Запліднена краплями Уранової крові Гея народила ериній, гігантів і мелійських німф.

Від кохання з Понтом вона народила Нерея, Тавманта, Форкія, Кето й Еврібію. Гея допомогла синові Крокосу здобути владу, а дочці Реї врятувати Зевса; коли Зевс став дорослим, допомогла йому перемогти Кроноса. Сприяла гігантам у гігантомахії. У Греції існував культ Геї — годувальниці всього живого. За переказом, вона разом з Посейдоном спочатку володіла Дельфами, згодом віддала їх Феміді ; пізніше Дельфи успадкувавАполлон. Культ Геї посідав велике місце в шануванні предків. Вона вважалася також покровителькою дітей. Її шанували як богиню врожаю

(Г. Карпофорос — Плодоносна). Головні осередки її культу — Афіни, Спарта, Додона. У Додоні Г. вважалася дружиною Зевса; згодом її як дружину Зевса почали ототожнювати з Діоною, Реєю, Герою й Деметрою. З античних часів зберігся фриз із Пергамського вівтаря, на якому Гея зображена з рогом Амальтеї в лівій руці.Гея – це Богиня землі, яка народила Урана (небо);  від Урана вона справила Титанів,  циклопів і сторуких велетнів, а від крові понівеченого Урана Еріннеїв  і Гігантів. Вона вважається матір'ю Нерея, Ерехфея. Це була богиня годувальниця людей, а тому в пізніші часи її порівнювали з Кибелою і Деметрою. [7]

І все ж таки, у чому для сучасної людини полягає суть гіпотези Геї? 
Названа ім'ям грецької богині Землі, гіпотеза Геї, висловлена ​​і обгрунтована  дослідником Джеймсом Лавлоком 35 років тому, представляє нашу планету як живу, дихаючу і саморегулюючу істоту. Тоді ця гіпотеза виглядала настільки радикальною, що наукове співтовариство відмовилося приймати її всерйоз. Проте всі отримані дослідниками дані так добре вписувалися в теорію Лавлока, що поступово наукове співтовариство стало використовувати ідею Геї у своїх дослідженнях, а в екологів вона зайняла одну з ключових позицій. Лавлок вважа, що повітря, море і суша динамічно продовжують біосферу, так само як оперення і гніздо - птицю. Не тільки життя адаптується до свого матеріального оточення, а і матеріальне оточення старанно адаптується до життя. В атмосфері нашої планети не було б кисню, якщо б не було тих, хто виробляє процес фотосинтезу, і не було б води, якщо б не існувало кисню. "Без життя водень піде у космос, а моря швидко зникнуть", - говорить Лавлок. Він вважає, що існує складний багатостороннїй зв'язок між живими істотами, сушею, морем і повітрям. Саме вона утримує планету в стабільному стані, підтримує на оптимальному рівні температуру повітря і солоність води. Власне, таке розуміння взаємозв'язку життя і планети не можна назвати абсолютно новим. Ще у XVIII столітті вчений Джеймс Хаттон, якого називають батьком геології, писав:"Я розглядаю Землю як якийсь сверхорганізм, і наукою, що підходить для її вивчення, повинна бути фізіологія". Але в XIX столітті ідея Хаттона про єдність всього живого і неживого була забута. В результаті біологія та геологія існують окремо аж до сьогодення.
        Біологи рідко міркують про Землю і планети. Крізь лінзу мікроскопа вони  дивляться на клітини, гени і молекули, а не на планету в цілому. Геохіміки мислять більш масштабно. Вони знають, що обмін вуглекислим газом між рослинами і тваринами має місце, але вважають, що вплив життя на газообмін планети настільки малий, що їм варто знехтувати. Однак, не взявши до уваги взаємозв'язок живого і неживого, навіть з допомогою витончених комп'ютерних моделей учені не можуть пояснити, чому такий низький рівень вмісту вуглекислого газу в земній атмосфері і чому вміст кисню в повітрі постійно тримається на рівні 21 відсотка? У цьому випадку Дж. Лавлок припустив, що один з важливих механізмів підтримки концентрації кисню в атмосфері на рівні 21% пов'язане з тим фактом, що при концентрації кисню нижче 15% займання деревини неможливо, а при концентрації вище 25%, займання відбувається дуже легко і лісові пожежі просто знищать всі ліси. Хвойні породи і евкаліпти легко займаються, тому пожежі включаються до їхньої еволюційної стратегії. Інші види дерев і відповідні типи лісів менш чутливі до вогню. Конкуренція за простір між різними типами лісів може реалізувати петлю глобального зворотнього зв'язку, що регулює концентрацію кисню в атмосфері. Думка про те, що живі організми регулюють температуру земної поверхні і хімічний склад її атмосфери, прийшла до Лавлока, коли він працював за завданням НАСА над експериментами по виявленню життя на Марсі. Порівнюючи дані про атмосферах Марса і Венери, в яких домінує вуглекислий газ, з земними параметрами, він здивувався їх радикальному відзначення. Хімічний склад нашої планети стабільний і постійний. Звичайно, зміни відбуваються, але вкрай повільно. Така сталість потребує існування системи  активного управління. Але яка природа цієї керуючої системи? І не входять в неї визначальною частиною живі організми? "Вся система життя і її матеріального оточення саморегулюється в стан, комфортабельне для організмів", - до такого висновку прийшов Лавлок. Зникнення вуглекислого газу з атмосфери залежить від рівня зростання організмів і, отже, від клімату планети. Якщо температура дуже низька, вуглекислий газ акумулюється в атмосфері і обігріває планету, але коли температура підвищується до надмірно високих позначок, вуглекислий газ швидше поглинається рослинами. Таким чином встановлюється оптимальна температура. Так, візьмемо, наприклад, повітря, яким ми дихаємо. Кисень є необхідним елементом практично для всіх живих організмів, від бактерій і рибів, до людей. Цей газ, тисячоліттями відповідав за збереження 21 відсотка складу земної атмосфери з допомогою певних живих організмів (рослин), які постійно вивільняють його. Кисень, будучи у високому ступені реактивним елементом, має здатність з'єднуватися з іншими газами і неорганічними речовинами земної атмосфери і земної кори, повністю зникаючи у своїй вивільненій формі. 
        Незважаючи на нестабільність цієї ситуації, атмосфера Землі з відносною сталістю здійснює свою функцію захисту життя. Таким було одне з спостережень, описаних хіміком Джеймсом Лавлоком, що виступив на науковій конференції в Прінстоні в 1969 році. На противагу концепції, що приймає природу як гру випадковостей, Лавлок постулював, що, цілком можливо, Земля існує у формі гігантського живого організму, який організував всі форми матерії, - як органічної, так і неорганічної, - з певною метою: створити середовище для підтримки життя. Незважаючи на його колишні заслуги - інноваційне застосування чутливих інструментів на кораблі Вікінг,  досліджував Марс, ідея Лавлока про Землю як живого організму піддалася жорсткій критиці з боку його колег. Ще одне зі спостережень, здійсненим Лавлоком, - виявлення факту незмінності концентрації солі у морській воді, яка залишається на оптимальному рівні для підтримки в ній життя. Науці відомо, що води річок постійно забирають мінеральні солі в океан, проте, коли морська вода утворює хмари при випаровуванні, в них вже не містяться солі. Якщо слідувати суровій логіці, то було б правильним припустити, що концентрація солі у водах океану повинна зростати з плином часу. Однак цього не відбувається. Концентрація солі залишається незмінною століттями. На думку прихильників гіпотези Геї, це пояснюється здатністю колосальної істоти зберігати внутрішню рівновагу - феномен, який науково відповідає явищу "гомеостазу", характерному зазвичай для клітинних організмів. Деякі вважають, що відповідь до загадки настільки загадкового феномену можна знайти в процесі утворення соляних копалень: протягом часу вода утворює затоку, який пізніше відсікається сушею. Вода усередині випаровується і залишається тільки сіль. Ця частина землі вкривається шаром пилу і глини, з часом перетворюючись у скелю, не даючи можливість річці, яка потенційно може утворитися в майбутньому, відносити сіль. Чи можливо, що цей механізм довільно регулює концентрацію солі таким чином, що вода залишається придатною середовищем існування для риб та інших морських створінь? На думку тих, хто підтримує цю теорію, такий стан речей є не просто наслідком випадкового збігу обставин, але, скоріше, процес, який регулюється самою Геєю. 
        Пізніший приклад, що підтверджує теорію існування Геї, був здійснений вченими з університету Гонконгу, керованими Цзю Ляо. Під час вивчення прибережної лінії, група вчених зауважила, що припливи змушують прибережне дно "дихати", коли волога і повітря змінювали один одного при тиску води на дно моря. Найочевидніше прояв цього дихання спостерігалося, коли з дна піднімалися бульбашки повітря. Схоже, що припливи впливають на ритмічний рух дна океану, що викликає явище, схоже з процесом дихання, але з уповільненим ритмом, що, звичайно ж, обумовлено величезними розмірами Землі. Факти, що доводять подих і життя Землі на цьому не закінчуються: недавні доповіді вчених з обсерваторії Мауна Лоа, Гаваї, виявляють, що вміст вуглекислого газу за період з 1955 по 1995 змінювався від більшого до меншого за певної ритмічної моделі. Якщо до цієї інформації додати свідоцтва, зібрані з географічних станцій, можна інтерпретувати ці явища як докази дихання Землі: у вигляді вдихів і видихів. Однак за результатами тих же спостережень стало видно, що океан протягом останніх десяти років став "дихати" частіше, як якщо б це було у простої людини. [1]

         1.1. Геофізіологічні гіпотези та їх підтвердження

Перша гіпотеза полягала в тому, що Марс є млявою планетою (виходячи зі складу атмосфери) (Lovelock, 1972). На думку Дж. Лавлока, це було підтверджено в ході польоту станції Вікінг в 1977р.
       В 1971 р. була висловлена ​​гіпотеза, що живі організми здатні виробляти речовини, які можуть переносити суттєві елементи з океанів на сушу (Lovelock, 1972; 1989). Підтвердження послідувало в 1973 р., коли була виявлена ​​емісія диметилсульфіду (ДМС) і метілйода з відмираючих планктонних організмів океану.  Виявляється, це - єдине відоме джерело перенесення сірки та йоду з океану на суходол. Крім того, крапельки ДМС служать ядрами конденсації водяної пари, сприяючи утворенню хмар. Хмари локально впливають на мікроклімат (послаблюють інтенсивність ультрафіолету, згубно впливає на живі організми, сприяють утворенню вітру і як наслідок - вітрового перемішування біогенів, що в свою чергу сприяє збільшенню продукції водоростей). Сірчисті сполуки, потрапляючи на сушу, сприяють зростанню рослин, які прискорюють вилуговування гірських порід. Утворені в результаті цього процесу біогени змиваються в струмки, річки і врешті-решт - в море, сприяючи зростанню продукції водоростей. Виявлення подібних, на перший погляд несподіваних циклічно замкнутих причинних ланцюжків є характерною рисою геофізіологіі.
       В 1981 р. було висловлено припущення, що глобальний клімат, можливо, стабілізується шляхом саморегуляції циклу двоокису вуглецю через биогенное посилення процесу вивітрювання гірських порід (Lovelock, Watson, 1982). У термінах геофізіологіі, двоокис вуглецю є ключовим метаболічним газом Геї, що впливає на клімат, продукцію рослин і виробництво вільного атмосферного кисню.Джерелом двоокису вуглецю в біосфері є вулканічна діяльність. Розчинений в дощовій воді, вуглекислий газ взаємодіє з вулканічними гірськими породами, багатими карбонатами і силікатами (хімічне вивітрювання).
       Результати досліджень Т.Фолька і Д.В.Шварцмана, представлені в журналі Nature в 1989 р. підтвердили, що мікроорганізми разом з рослинами в тисячі разів прискорюють вивітрювання гірських порід (В.І.Вернадський звертав увагу на роль біогенного вивітрювання ще в 30 - х роках). Рослини всмоктують вуглекислий газ з повітря в грунт, підвищуючи його локальну концентрацію в 10-40 разів. Крім того, основна маса загиблих рослин піддається бактеріальному окислювання і перетворюється на двоокис вуглецю в місцях контакту з сполуками кальцію, силікатами і водою. Продукти вивітрювання переносяться річковим стоком в океан, де також підключаються живі організми. Діатомові водорості використовують кремнієву кислоту, а решта - бікарбонат кальцію для побудови своїх скелетів. В додаток, океанічні водорості всмоктують вуглекислий газ прямо з повітря. Відмирають водорості формують крейдяні вапнякові і кремнієві осадові відкладення. Атмосферне вуглекислий газ створює парниковий ефект. Біота, беручи участь в регуляції його концентрації, тим самим регулює середню температуру атмосфери.
       Дуже важлива гіпотеза стосується регуляції клімату шляхом контролю величини хмарного покриву за рахунок емісії водоростями сірчистих сполук. Як уже зазначалося вище, виділяються одноклітинними водоростями сірчисті з'єднання служать ядрами конденсації водяної пари і сприяють утворенню хмар. У 1990 р. показано, що хмарність над океанами корелює з розподілом планктону. Альбедо планети, її здатність відображати сонячну радіацію істотно залежить від щільності та площі хмарного покриву. На думку Дж. Лавлока, в справжню епоху, в зв'язку з перегрівом атмосфери, викликуваним антропогенним парниковим ефектом, біогенний механізм регуляції хмарного покриву набуває особливо важливе значення. Зокрема, в результаті спеціального комплексного дослідження показано, що основний планетарний ефект лісів Амазонії полягає зовсім не в виробництві кисню (практично весь кисень поглинається місцевими тваринами і бактеріями), а в охолодженні поверхні Землі за рахунок збільшення хмарного покриву, викликаного випарами води.
      Цикл іншого метаболічного газу - кисню прямо пов'язаний з циклом вуглецю. Чим більше ховали вуглецю, тим більше звільняється атмосферного кисню. За припущенням Дж. Лавлока, один з важливих механізмів підтримки концентрації кисню в атмосфері на рівні 21% пов'язаний з тим фактом, що при концентрації кисню нижче 15% займання деревини неможливо, а при концентрації вище 25%, займання відбувається занадто легко і лісові пожежі просто знищать всі ліси.Хвойні породи і евкаліпти легко спалахують, тому пожежі включаються в їх еволюційну стратегію. Інші види дерев і відповідні типи лісів менш чутливі до вогню. Конкуренція за простір між різними типами лісів, подібно конкуренції між білими і чорним маргаритками в моделі "Daisyworld" (див. нижче) може реалізувати петлю глобальної зворотного зв'язку, що регулює концентрацію кисню в атмосфері.                                                              

В процесі перевірки знаходиться гіпотеза про те, що відсоток кисню в атмосфері Землі залишався на рівні 21 + _ 5% останні 200 мільйонів років, а також те, що в атмосфері архейської ери переважав метан, який тимчасово замістив вуглекислий газ і підтримав парниковий ефект, необхідний для підтримки сприятливого температури на поверхні Землі. Дж. Лавлок не згоден з переважаючою в середовищі геофізиків ідеєю "коеволюції" біоти і неживого речовини планети. Коеволюція передбачає певну автономію партнерів, а в рамках такої організмоподобной системи як Гея живе і неживе - це лише умовно виділяються локальним (внутрішнім) спостерігачем короткочасні перехідні один в одного стану єдиного циклічного самопродуцірующегося процесу, що нагадує процеси усередині живої клітини. Тому Дж. Лавлок не раз відзначав , що Гея - це певний погляд на Землю з космосу як на самопідтримуючий живу організацію (аутопоезіс). При цьому він швидше за все, помиляється, коли в одній з робіт відносить до прихильників ідеї коеволюції і В.І. Вернадського, який не даром, ввів поняття "живої речовини", надаючи йому новий планетарний сенс, що виходить за традиційні біологічні рамки. Скоріше, до ідеї коеволюції схилялися Тимофєєв - Рессовській та його послідовники, що потрактували біосферу Землі як сукупність біогеосістем, як суперекосистему. Таке трактування біосфери - це фактично, - відмова від організмової моделі біосфери на користь популятивної. [2]

                1. 2. Відкриття, що підтверджують теорію Геї

        В основному це відбулося завдяки новим відкриттям, що підтвердив її правоту. Перш за все, тут треба відзначити дослідження так званих хлоропластів в рослинних клітинах і мітохондрій - в клітинах тварин. Ці позахромосомних гени теж передаються від клітини до її нащадкам за особливими правилами, які багато в чому відрізняються від правил передачі ядерних, або хромосомних генів. Так, гени мітохондрій в складних організмах (наприклад, у людини) передаються лише по материнській лінії. (І саме тому загальний предок сучасних людей, виявлений завдяки подібності їх мітохондріальних генів, отримав назву «мітохондріальної Єви».)
Головна особливість цих двох органел, якщо не вважати наявності у них власних генів, полягає в тому, що вони виконують найважливіші для життєдіяльності клітини функції. Хлоропласти з їх хлорофілом здійснюють процес фотосинтезу, такий характерний для рослинних клітин і постачає їх органічними матеріалами для зростання. Мітохондрії, що мають у своїх мембранах молекули ферменти АТФ -синтезу, здійснюють процес створення молекул АТФ, які є акумуляторами хімічної енергії для клітини в цілому, дозволяючи їй, зокрема, рухатися в пошуках їжі набагато енергійніше, ніж здатні рухатися найпростіші, позбавлені мітохондрій.
Ці особливості переконливо говорять про те, що еукаріотні клітини в цілому мають як мінімум дві генетичні родоводи, беруть початок щонайменше від двох батьків. Мільярди років тому ці органели були окремими живими найпростішими організмами. Потім на якомусь етапі еволюції вони поєднали свою долю з долею якихось інших таких самих найпростіших клітин, вступивши з ними в тісний симбіоз, і в результаті мілліонолетія такого симбіозу утворили разом з ними нинішні еукаріоти. Не виключено, що навіть головна відмітна характеристика цих еукаріотів - наявність клітинного ядра з його мембраною, що відокремлює це ядро ​​від навколишнього цитоплазми з її органелами, - теж виникло завдяки симбіозу або внаслідок нього: поява мембрани, могло бути еволюційним кроком, призначеним для захисту «свого»генетичного матеріалу від генів «симбіонта». [3]
        «Майже мільярд років поспіль, - пише Маргуліс, - єдиними існуючими на Землі формами життя були так звані прокаріоти - найпростіші одноклітинні організми, на зразок бактерій і синьо-зелених водоростей, позбавлені ядра. Вони і сьогодні є панівними формами життя на нашій планеті - тому, що їх жахливо багато. Однак самі по собі, взяті окремо вони не дуже цікаві і не дуже складні. Весь цей перший мільярд років вони проіснували без змін. Справжня еволюція почалася з появи еукаріотів. І цей вирішальний крок еволюції був викликаний якраз симбіозом прокаріотів різного типу».
        Сьогодні, завдяки роботам Маргуліс, ми достатньо знаємо, як це сталося. Чудовим доказом вірності всіх цих уявлень є виявлена ​​недавно структура хлоропластовой мембрани в одному з видів рослинних клітин: ця мембрана виявилася не двошаровою, як всі звичайні клітинні мембрани, а чотиришаровій, як і слід було очікувати для двошарової мембрани колишньої бактерії, оповитою двошаровою ж мембраною клітини, колись «проковтнувши» цю бактерію. Нині вже важко відтворити перші етапи цієї симбіотичної еволюції, але вони, безсумнівно, були виконані справжнього драматизму. Одні бактерії вторгалися в цитоплазму інших, несучи на своєму шляху спустошення, хвороби і часто загибель клітин-господарів.             івіснування жертви і агресора нагадувало на перших порах швидше боротьбу не на життя, а на смерть. Лише ті деякі організми, які завдяки щасливому випадку вижили в ході цієї війни, примудрилися дати початок істинним симбіонтом - клітин-гібридів, в  середині яких тепер вже мирно співіснували пліч-о-пліч, втомлені від всіх тих багатомільйонних років протистояння, вороги.

Симбиогенеза, таким чином, на перших своїх етапах більше походив на вторгнення в будь-який організм чужорідних патогенів. Він і був таким вторгненням, тільки зі сверхблагополучним результатом.
Деякі біологи переконані, що в клітинах нашого організму дрімають стародавні віруси, що сховалися там від бур і перипетій попередньої боротьби з цими ж клітинами. Може бути, генетичний матеріал таких вірусів став частиною наших ДНК.Може бути, вражаюча здатність так званих ретровірусів (на кшталт вірусу СНІДу) вбудовувати свої гени в наші ДНК - це залишок колись існував і порушеного симбіозу. «Негативний симбіоз» з патогенами знає і не такі чудеса. З початку дев'яностих років, коли стала розвиватися техніка мікровідеос'емкі процесів взаємодії клітин з вторгшимися в них мікробами і бактеріями, багато деталей цих процесів стали на власні очі зримими, і ці деталі змусили фахівців прийти до висновку, що «для танго потрібні двоє», або, як сформулювала це на професійному мовою доктор Джулія Теорія з Інституту біомедичних досліджень в Кембриджі, «практично у всіх випадках такого інфекційного вторгнення шкоду, яку завдають їм організму, є певною мірою також і« виною »самого організму: збитки викликає не тільки сам патоген, а й спровокована їм помилкова реакція клітини на його вторгнення ».

Сьогодні можна розрізнити кілька рівнів такий «мимовільною», якщо завгодно - симбіотичної, «допомоги», яку клітина надає агресору. На найпростішому рівні це демонструють, наприклад, стафілококи. Деякі їх види виділяються під корисні для клітини речовини, і вона «відкриває» перед ними свої рецептори. У більш витончених випадках такого «негативного симбіозу» на рецептори «вмощується» сам патоген - так чинить холерний вібріон, використовуючи цю зручну позицію, щоб виділити в клітку свої токсини. У ще більш підступних випадках «співпраці» відбуваються справжні чудеса симбіозу. Найпростіша кишкова паличка, ешерихії коли, викликає вже згадану діарею (іноді навіть смертельну), демонструє одне з таких чудес. Спочатку вона обманом примушує клітину кишечника скинути зовнішні волосинки, щоб бактерії було легше сісти на її поверхню. А після цього вона провокує ту ж нещасну створити для неї випинання в мембрані, свого роду «п'єдестал», перебуваючи на якому бактерія виявляється недоступною для клітинних засобів захисту. Однак найвищий ступінь інтимної близькості демонструють, звичайно, ті патогени, які проникають всередину клітини. Виявляється, це вміє не тільки горезвісний вірус СНІДу. Таку здатність наділені дуже багато звичайних бактерії-патогени. Вони реалізують її за допомогою посилки особливого хімічного сигналу про свою присутність, який грає роль своєрідного троянського коня - у відповідь на цей сигнал клітина випинає свою мембрану в бік наблизився бактерії, обволікає її і втягує в себе. Опинившись усередині клітини, бактерія негайно секретує свої ферменти, які продірявлюють клітинну мембрану і дозволяють бактерії увійти в цитоплазму, де вона часто стає постійним «гостем», утворивши навколо себе захисну вакуоль. У багатьох випадках такі бактерії використовують цю вакуоль як засіб переходу до нового етапу інфекції. Вони починають безпосередньо переходити з клітини в клітину, минаючи таким чином захисні системи організму.