Державне регулювання охорони навколишнього середовища

- міжнародна система, що сприяла б налагодженню сталих торгових та фінансових зв’язків;

- достатньо гнучка, здатна до самокорекції, адміністративна система.

   Такий широкий діапазон необхідних передумов для переорієнтації системи сучасного матеріаломісткого та енергоємного екологічно небезпечного природокористування відбиває масштабність завдань, що постали перед людством.Невіддільність завдань збереження природного середовища та економічного розвитку була однією з головних проблем, що розглядалися на Конференції ООН з навколишнього середовища та розвитку (Ріо-де-Жанейро, червень 1992 р.). Там було сформульовано такі установки:економічний розвиток, відірваний від розв’язання екологічних проблем, призводить до перетворення Землі на пустелю, закріплює зубожіння й несправедливість;право на дію без урахування завдань екології торує шлях до колективного самознищення людства.

   Ці міркування покладено в основу економічної політики розвинутих країн, де завдяки великим інвестиціям у справу охорони довкілля і високій технологічній культурі є певні досягнення в опрацюванні прогресивних засобів природокористування. А що робити нам у ситуації, котра склалася на нашому терені?Хоч як дивно, але фахівці-екологи на Заході оцінюють наші потенційні можливості не нижче за свої власні. Усе залежить від того чи зможемо ми уникнути тих екологічних помилок, безліч яких уже колись зробили розвинені капіталістичні країни.На думку західних експертів наші переваги полягають у тому, що моральна і фізична застарілість виробничого устаткування потребує термінової його заміни, а це є сприятливою передумовою для модернізації, запровадження нових, екологічно безпечних його модифікацій;

• гостра екологічна криза, брак енергоносіїв в Україні може — як це було 1973 р. на Заході — стимулювати пошуки дешевих енергоощадливих та відновлювальних технологій і нових «аль- тернативних» джерел енергії. З огляду на достатньо високий рівень розвитку української науки, такі сподівання не є безпід- ставними;
• у країнах СНД майже немає «синдрому автомобільної залежності», наявна добре розвинута система екологічнішого й економічнішого громадського транспорту;

    В Україні ще не набула масового поширення тара одноразового користування, яка на Заході є одним з головних забруднювачів довкілля.Нині Україна особливо гостро відчуває наслідки екологічно непродуманого й нераціонального економічного розвитку. Не маючи достатньої кількості власних енергоносіїв, вона продовжує «триматися» за ту структуру народногосподарського комплексу, яка сформувалася раніше, коли безперервно надходили дешеві сировинно-енергетичні ресурси з Росії. Ця структура є згубною не тільки з погляду екології, оскільки вона погано пристосована для задоволення найважливіших потреб людини.

   За браком коштів екологічні проблеми в Україні нині практично не вирішуються, хоч деякі з них стають дедалі загрозливішими. Система організації управління природокористуванням, охороною навколишнього середовища, контролю за цими процесами, що формувалася в адміністративно-командній системі та за державної власності на всі національні багатства, виявилася неспроможною здійснювати ефективне екологічне регулювання розвитку продуктивних сил суспільства, розв’язувати складні еколого-економічні проблеми.

  Отже, виникає питання: як діяти у сфері екології на сучасному етапі, зважаючи на гостроту економічної кризи і потребу в проведенні докорінних соціально-екологічних реформ?Тут є можливими два варіанти. Перший — дещо модернізувати та вдосконалити існуючу систему управління, а другий — створити принципово нову систему управління й регулювання у сфері природокористування та природоохорони, яка б повною мірою включала й ринкові механізми. На нашу думку, другий варіант має низку істотних переваг, бо саме ринок можна з успіхом використати для обмеження руйнівної дії суспільства на навколишнє середовище, застосовуючи гнучку систему товарно-грошових відносин. Досвід країн з ринковою економікою переконує, що ринкові механізми за належного державного контролю за дотриманням вимог екологічного законодавства забезпечать сприятливіші умови для природо- та ресурсозбереження, застосування екологобезпечних технологій і методів господарювання тощо, ніж жорстке планово-адміністративне регулювання.

   Сучасні екологічні проблеми породжені певною мірою відставанням економічної думки. До 70—80-х років XX ст. основна увага в економічній теорії й практиці приділялася двом факторам економічного зростання — праці та капіталу. Природні ресурси вважалися невичерпними. Поза розглядом залишалися й наслідки економічної діяльності у вигляді забруднень і деградації навколишнього середовища та ресурсів.

  Усі екологічні проблеми можна поділити на дві групи. Перша об'єднує проблеми, викликані природним ходом змін умов життя — клімату, грунтів, водного режиму та інших природних явищ. Другу групу проблем складають наслідки, що виникають в природі в результаті господарської діяльності людини — нераціонального використання природних ресурсів і забруднення навколишнього природного середовища. Отже, деградація навколишнього середовища — негативна екстерналія економічної діяльності. Друга група проблем є особливо актуальною, розв'язання їх — предмет державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища.

   З погляду на роль і місце природних ресурсів і природного середовища у розвитку економіки розрізняють два типи економічного розвитку: техногенний і сталий. Характерними рисами техногенного типу економічного розвитку є виснажувальне використання невідновлюваних видів природних ресурсів (передовсім корисних копалин) і надмірна експлуатація відновлюваних ресурсів (грунту, лісів і т. п.) з швидкістю, що перевищує можливості їх відтворення та відновлення. Стратегія сталого типу економічного розвитку забезпечує задоволення не тільки потреб сьогодення, але й не ставить під загрозу здатність задовольняти потреби майбутніх поколінь. Прихильники сталого розвитку підкреслюють незворот-ний характер шкоди навколишньому середовищу, заподіяної в результаті нераціонального використання природних ресурсів. Нині в Україні відбувається трансформація економічної стратегії в напрямку становлення сталого типу економічного розвитку.

  Розрізняють два типи екологічної політики: політика пасивна та активна. Пасивна політика виходить з ідеології стримування зростання забруднення. Вона ґрунтується на використанні переважно адміністративно-розпорядчих (регламентаційних) інструментів, екологічних стандартів і норм, дозвільних процедур. Активна політика орієнтована на послідовне скорочення забруднення. Для цього застосовуються економічні регулятори — емісійні нормативи поетапного зниження забруднення, тимчасові дозволи на викиди і т. п.

    В Україні екологічне регулювання здійснюється через відповідні нормативно-правові акти. Упродовж 1991—1995 рр. ухвалено низку екологічних законів. Одним з основних нормативних актів є Закон України «Про охорону навколишнього середовища» (1991 р.). Закон визначає засади та рамки діяльності щодо захисту довкілля, передбачає реалізацію державних екологічних програм, стверджує право власності на природні ресурси. Законом визначено такі цілі: регулювання захисту довкілля, використання природних ресурсів і підтримання екологічної безпеки; запобігання можливій шкоді довкіллю від економічної та іншої діяльності; збереження природних ресурсів, різноманіття живої природи, ландшафтів, унікальних територій та природних об'єктів, які є частиною історичної та культурної спадщини України.

   Іншими нормативно-правовими актами у цій сфері є: Земельний кодекс України (1992р.), Закони України «Про природно-заповідний фонд» (1992р.), «Про охорону атмосферного повітря» (1992р.), «Про тваринний світ» (1993р.), Лісовий кодекс України (1994р.), Кодекс України про надра (1994р.), Закони України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» (1995р.), «Про екологічну експертизу» (1995р.), «Про виключну (морську) економічну зону України» (1995р.). Водний кодекс України (1995 р.). Закони України «Про утилізацію радіоактивних відходів» (1995 р.), «Про відходи» (1998 р.) тощо.

   Верховною Радою України ратифіковано значну кількість міжнародних екологічних угод. Ці угоди стосуються не лише глобальних питань захисту довкілля, а й питань захисту і збереження біологічного та генетичного різноманіття та природних екосистем.

   Основними принципами охорони навколишнього природного середовища, проголошеними в Законі України «Про охорону навколишнього середовища», є:

 •пріоритетність  вимог екологічної безпеки, обов'язковість  додержання екологічних стандартів, нормативів і лімітів використання  природних ресурсів під час  здійснення господарської, управлінської  та іншої діяльності;

 •гарантування  екологічно безпечного середовища  для життя та здоров'я людей;

 •запобіжний  характер заходів з охорони  навколишнього природного середовища;

 • екологізація  матеріального виробництва на  засаді комплексності рішень  з питань охорони навколишнього середовища, використання та відтворення відновлюваних природних ресурсів, широкого впровадження новітніх технологій;

 •збереження  просторової та видової різноманітності  й цілісності природних об'єктів  і комплексів;

 •науково  обґрунтоване узгодження екологічних, економічних і соціальних інтересів суспільства на підставі поєднання міждисциплінарних знань екологічних і технічних наук і прогнозування стану навколишнього природного середовища;

 • обов'язковість  екологічної експертизи;

 • гласність і демократизм у прийнятті рішень, реалізація яких впливає на стан навколишнього природного середовища, формування в населення екологічного світогляду;

 •науково  обґрунтоване нормування впливу  господарської та іншої діяльності  на навколишнє природне середовище;

 •безплатність  загального та платність спеціального  використання природних ресурсів  для господарської діяльності;

 •стягнення  плати за забруднення навколишнього  природного середовища та псування  якості природних ресурсів, компенсація  шкоди заподіяної порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

 • вирішення  питань охорони навколишнього  природного середовища та використання  природних ресурсів з урахуванням  міри антропогенної змінності  території, сукупної дії факторів, що негативно впливають на екологічну обстановку;

 •поєднання  заходів щодо стимулювання охорони  й відповідальності за псування  навколишнього середовища;

 •вирішення  проблем охорони навколишнього  природного середовища на засаді  широкого міжнародного співробітництва.

  Об'єктами правової охорони навколишнього  природного середовища :

 • навколишнє  природне середовище як сукупність  природних і природно-соціальних  умов і процесів;

 • природні  ресурси як залучені в господарський  обіг, так і не-використовувані  в економічному процесі в даний період (земля, надра, води, атмосферне повітря, ліс та інша рослинність, тваринний світ);

 • ландшафти  та інші природні комплекси;

 • території  та об'єкти природно-заповідного  фонду;

 • здоров'я  і життя людей.

   Головним органом виконавчої влади України з питань раціонального використання природних ресурсів є Міністерство екології та природних ресурсів України (МЕПР). До центрального апарату міністерства входять департаменти: з питань ядерної безпеки, з питань екологічної безпеки, з питань охорони довкілля та природних ресурсів, з питань координації та системного розвитку. МЕПР відповідає за розроблення екологічної політики України та визначення стратегічних завдань для впровадження її через свої місцеві підрозділи. Регіональні представництва МЕПР здійснюють державну екологічну експертизу, екологічний та економічний аналіз, моніторинг стану довкілля, забезпечення ядерної та радіаційної безпеки, а також контроль за виконанням вимог екологічного законодавства. Обласні органи МЕПР підпорядковуються не лише міністерству, а й обласним державним адміністраціям.

  У процесі розроблення та впровадження екологічної політики МЕПР співпрацює з іншими органами виконавчої влади. Серед них насамперед варто згадати такі: Міністерство охорони здоров'я, Міністерство економіки, Міністерство фінансів. Міністерство з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи та ін.

    В Україні крім державних органів існують і громадські організації, діяльність яких пов'язана із захистом навколишнього природного середовища. Створена і функціонує політична партія — Партія зелених, яка нині є парламентською. Серед найбільш відомих громадських організацій — «Еко-право», «Зелений світ», МАМА-86, Національний екологічний центр. Діє національне представництво «Огееп-Реасе».

  Для запобігання шкоді навколишньому середовищу, а також нераціональному використанню природних ресурсів в Україні застосовуються такі екологічні процедури: екологічна експертиза, екологічний моніторинг та екологічна інспекція. В Україні здійснюється державна, громадська та інші види екологічної експертизи. Проведення екологічної експертизи є обов'язковим у процесі законотворчої, інвестиційної, управлінської, господарської та іншої діяльності.

    Екологічній експертизі підлягають: проекти схем розвитку і розміщення продуктивних сил, розвитку галузей економіки, генеральних планів населених пунктів, схем районного планування та інша передпланова і передпроектна документація; техніко-еко-номічні обґрунтування й розрахунки, проекти будівництва і реконструкції підприємств та інших об'єктів; проекти інструктивно-методичних і нормативно-технічних актів і документів, які регламентують господарську діяльність; документація зі створення нової техніки, технології, матеріалів і речовин, в тому числі й та, що купується за кордоном; матеріали, речовини, системи та об'єкти, впровадження та реалізація яких може призвести до порушення норм екологічної безпеки та негативного впливу на навколишнє природне середовище. У межах екологічного моніторингу здійснюються: нагляд за якістю повітря, води, грунту; радіаційний моніторинг; нагляд за біологічними ресурсами і т. п.

   Державна екологічна інспекція здійснює контроль за впровадженням законодавчих актів, що регулюють питання захисту довкілля, раціонального використання природних ресурсів та ядерної безпеки. До обов'язків інспекції віднесено: контроль за використанням землі, наземних і ґрунтових водних ресурсів; захист біологічних видів і морських екосистем; контроль за дотриманням норм ядерної та радіаційної безпеки, лімітів на викиди та інших екологічних нормативів.

  Одним із інструментів охорони навколишнього середовища є стандартизація й нормування. Державні стандарти у сфері охорони навколишнього природного середовища є обов'язковими для виконання. Вони містять: поняття й терміни, режим використання та охорони природних ресурсів; методи контролю за станом навколишнього природного середовища; вимоги щодо запобігання шкідливому впливу забруднення навколишнього природного середовища на здоров'я людей; інші питання, пов'язані з охороною навколишнього природного середовища та використанням природних ресурсів.