Педагогічні ідеї М.Драгоманова

 

Висновки з другого  розділу

 

З метою збереження спадщини М.Драгоманова  як невід'ємної складової української  культури, писав Михайло Павлик ще восени 1895 року, необхідно розшукати  всі його праці, що розсіяні в старих річниках різних часописів, а російські його праці різної тематики хоч до певної міри й зібрані, але видані за межами України і теж майже недоступні для читача. Відома лише незначна частина літературного доробку Драгоманова, котра цікава сама по собі, не дає повного образу його як письменника, вченого, педагога.Вчителювання в недільній школі на Подолі, київській педагогічній школі, що готувала народних вчителів для сільських шкіл, а також дитячі враження від навчання в гадяцькому повітовому училищі, потім в Полтавській гімназії та в університеті розвило інтерес М.Драгоманова до шкільної справи, освітянських проблем на Україні.

Про початкову народну освіту Драгоманов краще всього висловився в декількох  статтях "Вестника Европы", в "Громаді", в "Санкт-Петербургских ведомостях". Він казав: "Нехай, хто бачить народне горе, іде в учителі сільські, щоб справді запомогти народові і коли він дійсно здатний бути вчителем, він полюбить дітей, школу, почне думати, як би ліпше вивчити дітей читати, рахувати, думати, говорити, бути добрим й правдивим серед себе. І ось школа стає для нього ціль життя і праці. Всяке діло тоді тільки йде добре, коли людина йому посвячується вся. Всякий вчитель, правда, скоро розбере, коли в нього розум широкий, що добра школа не може бути серед голодного й холодного народу, а все-таки він бачитиме й те, що ці порядки переміняються школою і держатиметься добрий вчитель за свою школу й ногами, й руками, й всією головою, тим більше старатиметься він, , щоб діти його вчились читати та думати…"(С.Русова "Думки М.Драгоманова про освіту").В споминах "Два учителі", присвячених історику О.І.Строніну і латиністу К.Й.Полевичу, він згадує: "Не для того тільки я мушу їх спом"янути, що сам я особисто вдячний їм більш, ніж кому-небудь з усіх людей, окрім батька мого, за те добро, яке вони зробили для моєї душі. Ні, то люди, що кожний по-своєму прислужились до морального виховання цілого ряду поколінь у Полтавщині, а через те й цілій нашій країні." [8,с.575]. 
У 1877 році він пише книгу "Народні школи на Україні серед життя і письменства в Росії", де аналізує стан освіти в країні. Це найбільша педагогічна праця, в якій автор узагальнив свої думки з проблем історії і організації народної освіти і виховання на Україні, про що раніше писав у своїх статтях.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

Михайло Петрович Драгоманов був видатною, складною і суперечливою постаттю. Людина європейської освіти і широких  демократичних поглядів, публіцист  та історик, філософ і етнограф, літературознавець  і фольклорист, громадський діяч – ось грані цієї обдарованої особистості. Громадська діяльність і творча спадщина вченого забезпечили йому особливе місце в історії суспільно-політичної і правової думки не тільки в Україні. Його можна назвати творцем своєрідної конституціоналістичної теорії, палким прихильником збагачення вітчизняної політики й права цінностями світового досвіду. М.Драгоманова можна вважати засновником національної політології, істориком політичних вчень. Саме він створив нарисні праці про розвиток політичних ідей у країнах Західної Європи, всебічно розглянувши теорію освіченого абсолютизму, лібералізму, і, запозичивши ряд основних прогресивних положень із декількох напрямків, подав концентроване обґрунтування своєї конституційно-правової доктрини.

Іван Крип’якевич вважав Драгоманова провідним українським етнографом. І мав рацію, хоча пріоритетною цариною наукових уподобань Михайла Драгоманова була українська етнографія і фольклористика. Він є фундатором вільної української преси й політичної публіцистики другої половини минулого століття, і саме він, чи не найбільше зробив для закладання на Україні початків українського партійно-політичного руху на європейських засадах. Але, насамперед, у Драгоманова є чимало цінного в розумінні природи й витоків національного питання на Україні, перспективних спроб сформулювати програму мирного поступового розвитку всіх етносів, що знайшли свою історичну долю на спільній з українцями землі.

У своїй більш як тридцятирічній науково-публіцистичній діяльності М.Драгоманов часто звертався до проблем національних громад на Україні. При цьому він використовував наукові здобутки історії та етнографії, збагачував їх власними знахідками й досвідом Європи й Північної Америки.

Сила історичного методу М. Драгоманова  втому, що вчений і публіцист умів органічно сприймати в єдності конкретного історичного процесу загальне і осібне, національне і вселюдське, індивідуальне й суспільне у їх найтіснішому взаємозв’язку.

Михайло Драгоманов жваво цікавився  релігійним життям в Україні. Його думки  щодо розбудови української церкви не втратили актуальності й тепер.

Роль М. Драгоманова у розвитку історичної науки визначається його величезною спадщиною, методом досліджень (згадати хоча б те, що вчений використовував фольклорний матеріал як джерело  вивчення історії громадських ідей в Україні), надзвичайно активною і різнобічною суспільно-політичною діяльністю, яка залишається взірцем служіння Україні, а сам він належить до тих, хто стали славою української землі.

Ми дуже шануємо Михайла Драгоманова, але мало знаємо і ще менше розуміємо. Для багатьох своїх сучасників та й для потомків – Драгоманов залишався великою загадкою. Але ми повинні пам’ятати про його надзвичайний внесок в нашу науку і культуру, досліджувати його об’ємний доробок. І якщо розвиток нашої національної науки піде вперед, я вважаю, що нам вдасться розкрити всі загадки цієї небуденної і величної та водночас дуже суперечливої постаті, яка вклала в українське суспільне життя минулого століття стільки бурхливої пристрасті і творчого ферменту, що після Драгоманова український народ, врешті, почав виходити на шлях розвитку новітньої нації. Адже своїми працями, думками та ідеями М. Драгоманов спричинив перелам у поглядах та світогляді українців. За словами Івана Франка, він – “великий прапор з багатьма китицями ідей та думок”, а сума тих думок і заповітів не втратила свого значення й нині.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                   СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

1. Бартошко С. Інститут фіскалів або доноси в долі М. Драгоманова // Рідна школа. – 1995. - № 6. – С. 9-10.
2. Бартошко С. Михайло Драгоманов – дослідник біблійних легенд // Рідна школа. –1997. - № 1. – С. 10-12.
3. Бондарук Т. Михайло Драгоманов і українська національна справа // Вісник АН України. –1993. - № 4. – С. 27-30.
4. Борисенко В. Михайло Драгоманов як історик // Пам’ять століть. – 2003. - № 5. – С. 15-18.
5. Верба І. Рання праця О. Оглоблина про М.Драгоманова // Пам’ять століть. – 1996. - № 2. – С. 56-62.
6. Видатні постаті в історії України (ІХ-ХІХ ст.): Короткі біографічні нариси. Історичні та художні портрети: Довідник/В.І. Гусєв (кер.авт.кол.), В.П. Дрожжин, Ю.О. Калінцев та ін. – К.: Вища школа, 2002. – С. 320-323.
7. Висоцький А. Проблема національного виховання засобами української мови у світоглядній концепції М. Драгоманова // Пам’ять століть. – 2003. - № 5. – С. 19-21.
8. Гаєвська Л. Концепція національного відродження в історіософії М.Драгоманова // Радуга. – 1992. - № 3-4. – С. 111-118.
9. Дашкевич Я. Учений. Політик, публіцист: про М. Драгоманова // Слово і час. – 1991. № 10. – С. 3-6.
10. Денисенко А. Епоха в українському житті (місце М.П. Драгоманова в розвитку історичної науки) // Пам’ять століть. – 1996. - № 2. – С. 47-50.
11. Драгоманов М.П. Літературно-публіцистичні праці: У 2-х томах. – К.: Наукова думка, 1970. – Т.2. – С. 362-367.
12. Драгоманов М.П. "Вибране…мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні". – К. – 1970. – С. 605-618.
13. Іванова Л.Г. Драгоманов і історія України // Український історичний журнал. – 1991. - № 9. – С. 127-130.
14. Іванченко Г. Драгоманов: Україна і Європа // Вісник АН України. – 1993. - № 4. – С. 30-36.
15. Круглашов А. Боротьба з месіанськими міфами Російської імперії // Нова політика. – 2001. - № 4. – С. 45-50.
16. Круглашов А.М. Держава, нація, людина (Михайло Драгоманов про національний розвиток України) // Вісник АН України. – 1992. - № 2. – С. 22-33.
17. Ласло-Куцюк М. Передбачення через століття (Деякі ідеї М.Драгоманова) // Дзвін. – 1997. - № 10. – С. 119-124.
18. Матвієнко А.А. Драгоманов і Україна // Український історичний журнал. – 2000. - № 2. – С. 112-117.
19. Мишанич С. Фольклористична спадщина видатного українського вченого (до 150-ліття від дня народження М. Драгоманова) // Народна творчість і етнографія. – 1991. - № 4. – С. 3-12.
20. Попович М. Драгоманов і ми // Наука і суспільство. – 1991. - № 8. – С. 12-15.
21. Провідники духовності в Україні: Довідник / за ред. І.Ф. Кураса. – К.: Вища школа, 2003. – С. 40-41.
22. Солдатенко В., Левенець Ю. Один проти всіх. (М. Драгоманов) // Віче. – 1995. - № 7. – С. 121-141.
23. 100 видатних українців. – К.: Видавництво Арій, 2006. – С. 217-222.
24. Терзійська Л. Професор Михайло Драгоманов // Пам'ять століть. – 2003. - № 5. – С. 42-45.
25. Тучапський П.Л. Роль Драгоманова в суспільному русі Росії і України // Філософська і соціальна думка. – 1991. - № 9. – С. 131-151.
26. Федченко П. Мислитель, публіцист, борець: До 150-річчя від дня народження М.П. Драгоманова // Політика і час. – 1991. - № 13. – С. 68-74.
27. Чернихівський Г.І. Українські літописи XVII-XVIII ст. у творчій спадщині М. Драгоманова // Український історичний журнал. – 1993. - № 3. – С. 38-42.
28. Шаров І.Ф.100 видатних імен України.-К.:”Альтернатива”,1999.-С.137-142.