У педагогічній інноватиці утвердився такий алгоритм  (система операцій) упровадження нового:

     1) вивчення завдань, передбачених  нормативними документами; 

     2) аналіз практики та зіставлення  отриманих в його процесі даних  із

     соціальними вимогами;

     3) моделювання еталонних результатів,  яких очікують у результаті

     перетворення  педагогічної практики;

     4) пошук ідей, рекомендацій, що можуть  бути впроваджені; 

     5) розроблення комплексної програми,  яка охоплює закономірності

     упровадження  нового;

6) відбір  дидактичних,  матеріальних,  інформаційних,  організаторських засобів тощо;

     7) теоретична,  методична,  психологічна  підготовка учасників

     впровадження  нового;

     8) установлення зв’язку з авторами рекомендацій.

ІІІ. Класифікація інновацій

     Класифікація  інновацій в освіті є досить складним методологічним завданням. Це обумовлено складністю понять “інновація” і “інновація в освіті”, що,  у свою чергу,  ускладнює однозначне визначення критерію класифікації інновацій.  Наприклад,  у технологічному підході інновації підрозділяють на продуктивні та процесуальні. Перші передбачають отримання принципово нових продуктів, другі – нові методи організації виробництва  (нові технології).

     Інновації також класифікуються за рівнем інноваційної зміни.  Виокремлюють вісім рангів (порядків) інновацій в освіті:  інновації нульового порядку,  які передбачають практичну регенерацію первинних властивостей системи  (відтворення традиційної освітньої системи або її елементу); інновації першого порядку,  що характеризуються кількісними змінами в системі при незмінній її якості; інновації другого порядку,  які є перегруповуванням елементів системи й організаційними змінами  (наприклад,  нова комбінація відомих педагогічних засобів, зміна послідовності, правил їх використання тощо); інновації третього порядку,  що характеризуються адаптаційними змінами освітньої системи в нових умовах без виходу за межі старої моделі освіти;  інновації четвертого порядку,  які містять новий варіант рішення  (це найчастіше прості якісні зміни в окремих компонентах освітньої системи,  що забезпечують деяке розширення її функціональних можливостей); інновації п’ятого порядку,  які ініціюють створення освітніх систем “нового покоління” (зміна всіх або більшості первинних властивостей системи); інновації шостого порядку,  у результаті яких створюються освітні системи нового вигляду з якісною зміною функціональних властивостей системи при збереженні системоутворюючого функціонального принципу; інновації сьомого порядку, що є вищою, корінною зміною освітніх систем, під час якої змінюється основний функціональний принцип системи.

     Подавати  всі наявні в літературі класифікації інновацій немає необхідності.  Г. І. Герасимова і Л. В. Ілюхина як інтегративний критерій виокремлюють соціально-освітню цінність інновації,  що містить у собі такі

індикатори: ступінь зміни ефективності освітнього та педагогічного процесів з орієнтацією на перспективи суспільного розвитку;  професійно-педагогічний і соціальний обсяг перетворень; ступінь професійно-педагогічного та соціального відтворення  (широта круга споживачів і швидкість розповсюдження).

Висновок

     Отже, головний принцип інноваційної освіти полягає в тому, що вона скерована на формування світогляду, основаного на багатокритерійності рішень, терпимості до інакомислення й відповідальності за свої дії.

     Принцип розвитку — розвиток міждисциплінарних зв'язків, формування системи узагальнених понять — передбачає таку організацію інформаційного простору знань, яка дозволила б науці уникнути роздроблення й вузької спеціалізації.

     І ще один принцип — принцип поліхромантичності мислення, або "бінокулярності інтелектуальної діяльності". Цільове призначення цього принципу подібне до призначення бінокулярного зору.

     Аналіз процесів реформування освітніх систем у розвинених країнах засвідчує, що всі вони зумовлені необхідністю формулювати нову парадигму освіти. У зв'язку з інтеграційними процесами, створенням світового освітнього простору така парадигма у своїй основі має бути актуальною і в загальних рисах спільною для всього світу.

Список  використаної літератури

1. Данько  М. С. Інституційна база економіки  знань та формування 

інституційного  середовища інноваційної діяльності, економіки  знань та її

перспективи для України. / М. С. Данько  – К.: Інститут економічного

прогнозування, 2005.

2. Дзвінчук Д. І. Сучасні тенденції розвитку та управління освітою : автореф.

дис. на здобуття наук. ступеня докт. філос. наук: спец. 09.00.10. «Філософія освіти» / Д. І. Дзвінчук. – К., 2007.

3. Дичківська І. М. Інноваційні педагогічні технології / І. М. Дичківська

Навчальний  посібник. – К.: Академвидав, 2009.

4. Ильина Г. В. Элита в контексте ценностей национальной идеи

/ Г.  В. Ильина // Философия хозяйства. Альманах Центра общественных наук и экономического факультета МГУ. – М., 2008.

5. Инновационное развитие: экономика, интеллектуальные  ресурсы,

управление знаниями // Под ред. Б. З. Мильнера. – М.: ИНФРА Матеріал, 2000.