Мораль і право

              В тім сфера моральності це не тільки проблема обов’язку, свободи, відповідальності, це також глибокий і неповторний світ суб’єктивних переживань, ідеалів та прагнень, не вичерпної діалектики. Це одвічні питання добра і зла, сенсу життя й ставлення до смерті, честі і гідності людини, сорому і совісті, любові і співчуття. До цієї галузі належить цілий комплекс проблем людської діяльності й людських стосунків.

              Морально – етичний характер має по суті й низька «больових» проблемних точок у конкретних галузях сучасної медицини права, національних відносин тощо – це все царина так званої прикладної етики.

2.      Мораль і право.

Що ж є характерним для моралі як специфічної форми регуляції людської поведінки?

              Є дві принципово різні форми регуляції, що доповнюють одна одну – регуляція інституційної й поза інституційної. Термін інститут (від латинського устрій, установа) вживається в сучасній соціології у двох дещо відмінних значеннях. По перше, соціальним інститутом не рідко називають будь – яку історично усталену форму організації й регулювання суспільного життя, у цьому розумінні мораль, звичайно, є одним із інститутів, так само як звичай, наука, мистецтво та інше – на рівні з інститутами власності, поділу праці, успадкування тощо. По друге, однак інститут постає саме як установа, що має певну опредметнену форму й цілеспрямовано створена для поєднання індивідів і регуляції їхніх дій у межах чітко окреслених функцій.

              Якщо виходити з такого визначення, мораль інститутом не є (так само як і звичай, мистецтво тощо), і моральну регуляцію не можливо вважати регуляцією інституціональною. Цим вона передусім і відрізняється від правової регуляції, здійснюваної владою та авторитетом такого потужного й безсумнівного соціального інституту, як держава. Зазначене розмежування не є чимось абстрактним чи схоластичним саме на цьому ґрунті можна найчіткіше уявити принципову відмінність між мораллю і правом в аспекті, який ми тут розглядаємо.

              Справді, якщо для права типовим є те, що його норми встановлюються і видаються від імені інституту держави, то моральні норми й правила поведінки утверджуються здебільшого спонтанно. В самій практиці людських стосунків, у людському житті в процесі розвитку тих або інших соціальних груп. Коли ж морального значення набуває якась норма що як вважається, має інше походження скажімо, релігійна заповідь «не вбивай», то і в такому випадку власне моральне забарвлення і моральну санкцію надають цій нормі заповіді практика людських стосунків, сукупний життєвий досвід певних спільнот. Саме останнім визначається, що «не вбивай» стало загальним імперативом моральної свідомості, а скажімо заповідь «пам’ятай день суботній» - ні хоча для людей віруючих вона і зберігає всю повноту релігійного значення.

              Право передбачає кодифікацію існуючих законів і норм. Правових норм має бути скінченна кількість, вони потребують чіткого визначення, що уможливлює достатньо легку процедуру перевірки їх виконання.

              Норми ж моралі не можна звести до будь – якої скінченої множини, а через це не може існувати й будь – який вичерпний кодекс моральних норм: там, де наявні, скажімо, n таких норм, завжди може бути відшукана n+перша. (Сказане має на меті не применшити значення існуючих моральних кодексів, наприклад кодексів етики вченого, лікарської етики тощо, а тільки підкреслити їхню відкритість)

              Адже погляд права на людину – це завжди погляд із зовні, з позиції певного соціального інституту, що має справу з реалізацією певних цілком конкретних функцій (у даному разі – забезпечення прав громадян, їхньої свободи і власності, підтриманням суспільного порядку тощо). Що ж до моралі, то її головний «пункт спостереження» - не із зовні, а в самій людині, в її совісті в її душі. «Око» моралі спостерігає людину, таким чином, у всій не переривності її внутрішнього досвіду, всьому розмаїтті її життєвих ситуацій, що повсяк час породжують нові, інколи цілком несподівані проблеми, звідси й принципова незавершеність, континуальність моральних норм.

              Якщо, виконуючи вимоги права. Людина такою ціною звільняється від його контролю і нагляду у своєму приватному існуванні, якщо додержання закону є кращим способом бути вільним від його примусової дії, то в моральній галузі справи стоять зовсім інакше, виконання будь – яких норм тут нікого не може звільнити від совісті почуття обов’язку, тощо.

    Навпаки ,додержання цих норм, здебільшого лише відкриває перед людиною шлях до вищих щаблів моральності загалом, свідчить про її зростаюче моральне самоусвідомлення.

     Істотними є і інші відмінності між мораллю і правом. Якщо адресатами правових настанов є конкретні люди і організації, то мораль хоч би якими деталізованими були ті чи інші її конкретні вимоги, завжди по суті, звертається до всіх. До людини взагалі – далі ми ще побачимо, на скільки важливо є дана її особливість. Якщо контроль за виконанням правових норм здійснюють спеціально призначені для цього інститути (суд, прокуратура), то додержання моральних норм – власна справа особи й відповідальних людських спільнот. Якщо покарання за порушення правової норми повинно мати суто об’єктивних характер і чітко передбачене законом кількісну міру, то в галузі моралі, навпаки, вирішального значення набувають суб’єктивні чинники й критерії які не підлягають квантифікації. Можна покарати людину десятьма роками ув’язнення або штрафом, але ж не можливо відміряти їй п’ять чи десять років докорів совісті. Звичайно люди бувають різними: для когось страшніша в’язниця, для когось людський осуд і голос власного сумління. В будь – якому разі перед нами істотно різні виміри людського буття, відповідно, різні способи регуляції людської поведінки. Безперечно, наявність у суспільстві розвинутої системи правових інститутів утворює для розвитку моралі незрівнянно кращі умови. Брак яких не може бути компенсований ніяким моральним подвижництвом окремих осіб

              Взагалі, чим гармонічніше узгоджується за своїм змістом мораль і правові норми чим більше спільного закладено в їхній основі, чим більше здатні вони доповнювати й конкретизувати одні одних – тим краще для суспільства, для кожної свідомої особистості.

              Разом з тим не менш важливим особливо в наші часи є усвідомлення суттєвих розбіжностей між мораллю і правом. Доповнюючи і корегуючи одне одного, вони в жодному разі не мають одне одного дублювати. їх не можна ототожнювати, змішувати.

              Як ми вже бачили. До сутності права належить те, що за умови виконання певної скінченої множини його вимог воно залишає людину вільною, гарантує їй свободу. Інакше кажучи є деяка певна межа його можливого втручання в приватне життя особистості, межа, не визнавши якої право взагалі не є собою, нездатне бути здійсненим як таке. За цією межею починається «простір безкарності». Існує парадокс: право має залишати людині можливість бути аморальною. І справді доводячи людину до певного ступеня коректності зовнішніх дій і стосунків, право на далі залишає її віч на віч з життєвими проблемами, і з цілковитою свободою вибору якою вона може й повинна розпорядитися по своєму. Обере вона добро чи зло, благородство чи ницість, стане вона негідником чи святим – все це право не обходить поки її вчинки не суперечать законові, тим чи іншим статтям правового кодексу.

              Вийшовши за межі правового регулювання людина стикається з більш глибокими тонкими духовними проблемами, впоратися з якими здатна лише сама, покладаючись на власне розуміння обов’язку й відповідальності, на голос власної совісті, на думку і реакцію своїх близьких.  Жодне зовнішнє втручання нічому тут не зарадить: є проблеми, котрі доросла повнолітня людина має вирішувати сама. Звідси ще один афоризм щодо співвідношення моралі і права: право передбачає моральне повноліття людини – громадянина. Відомий російський філософ В. Соловйов сформував афористичне твердження «завдання права зовсім не втому, щоб світ, котрий лежить уві злі. Обернувся на Царство Боже, а тільки в тому, щоб він до часу не перетворився на пекло».

              В самій основі поняття права лежить, як бачимо принципова цінність людської свободи. Будь – які примусові заходи,  будь – які обмеження волі в правовій галузі за своєю сутністю мають служити лише одній меті: гарантуванню позитивної реалізації зазначеної фундаментальної цінності у формах соціального співжиття.

              Вже сама етимологія терміна «право» в більшості європейських мов вказує на цей його позитивний зміст: «право» акцентують людську правоту, категоричну дозволеність діяльної самореалізації особистості в певних санкціонованих межах. У цьому розумінні поважати право означає мати право – право на гарантоване вільне розпорядження основними можливостями людського буття.

              Звичайно далеко не всі реально існуючі системи законодавчої регуляції відповідають цій глибинній сутності права. Досить поширене явище не тільки в історії людства але і в нашій сучасності – закони не правової й анти правової за своїм характером, відірвані від завдань соціального вможливлювання свободи, закорінені в прагматичних інтересах правлячої еліти. Діалектика правових норм є такою, що поза перспективною дійсного утвердження свободи ці норми неминуче стають інструментом поневолення знаряддям соціального маніпулювання людьми. Як не парадоксально, певний внесок у встановлення цілісної соціально – репресивної системи часто – густо робить і офіційна мораль. Надаючи свої можливості внутрішньої регуляції поведінки до послуг відповідних де гуманізованих інституцій владного контролю над людьми.

              Згаданий аспект співвідношення моралі і права набуває особливої актуальності в контексті сучасних зусиль щодо розбудови правової держави й морального оздоровлення суспільства. Справа в тому, що одним з найбільших недоліків колишнього суспільного устрою в СРСР було саме таке змішання згаданих галузей, в наслідок якого право не рідко втрачало свої суттєві ознаки й перетворювалось на виправдання не правових дій, а офіційно декларована мораль ставала риторичним прикриттям аморалізму.

ВИСНОВКИ

              Обов’язок громадян, що прагнуть жити в демократичній державі – бачити небезпеку подібного змішання і запобігати їй. Бо коли мораль обурення набирає чинності юридичного аргументу, це неминуче веде до підкорення правових механізмів суб’єктивній сваволі, зрешти сваволі правлячої верхівки яка привласнює прерогативи державності. Коли право дозволяє собі власними засобами вирішувати проблеми моралі – це веде до того, що людина втрачає будь – який простівр для прояви власної ініціативи, зрештою втрачає можливість бути собою.

              В результаті подібного «схрещування» права і моралі на світ являється жахливий монстр тотальної не свободи тотального придушення особистості.

              Одним з типових проявів подібного «схрещування» моралі і права є ідеологія і психологія патерналізму, що передбачає витлумачення громадсько – правових відносин і зобов’язань у термінах родинних стосунків, при чому державно – інституційні функції уособлюються в образі турботливої, але вимогливої батьківської влади.

А громадська спільнота постає як сукупність  недолугих діточок ,що потребують нагляду і опіки. Все це ,на жаль,   добре знайоме нам  з нашого соціального досвіду і сакральна постать «батька народів » і «батьківська турбота » партії і уряду про щастя  та добробут народу  і та атмосфера підозрілого наглядання за особистістю ,яка формувалась на цій основі. Звичайно ж, такий підхід є  діаметрально протилежним самій ідеї права ,протилежним принципу морального повноліття і суверенності людської особи.

    Не варто гадати ,що всі ці перекручення для нас уже за рогом історії .І нині в різних представників нашого суспільства ,від ультралівих до ультраправих ,час від часу виникає спокуса використати моральний гнів замість юридичних аргументів ,і нині  в декого прокидається туга за іншими «батьками» й отаманами ,котрих наша історія знала чимало .

             От чому потрібна пильність. От чому слід пам’ятати що сенс права – не в тому ,щоб підсилювати мораль судами і в’язницями ,а в тому, щоб забезпечити спільне громадське існування людей на засадах особистої свободи ,в просторі  якої тільки й може розвиватися справжня моральність .Тісно взаємодіючи один з одним ,збагачуючи  одне одного  власним змістом і досвідом ,право й мораль в цивілізованому суспільстві залишаються все ж глибоко специфічними явищами. Саме тому, зрештою, вони й здатні доповнювати одне одного.

                     Список літератури:

                      «Етика» В.О.Малахов