Дипломатія арабських країн

За часів розквіту грецької цивілізації давньогрецький філософ Платон (IV століття до нашої ери) у відомій праці "Бенкет" оспівував людей, здатних визначати "золоті грані" споживання їжі та вина. Лише дикуни і варвари могли виходити за ці межі, — вважали давні греки. Серед афоризмів Григорія Сковороди знаходимо: "Щасливий той, хто поєднав природжену свою роботу з загальною. Вона є справжнє життя. І тепер можна зрозуміти таке Сократове слово: "Дехто на те живе, щоб їсти й пити, а я п´ю і їм на те, щоб жити".

У давніх греків уперше з´являються поняття культури поведінки для цілеспрямованого формування особистості за певним зразком. Систему цінностей лицарської поведінки можна простежити у Гомера в "Іліаді". Важливу роль у визначенні культурної людини (слово культ латиною означає глибоку повагу до когось (чогось), шанування когось (чогось), тобто взірець для наслідування) відігравало її шляхетне походження (подібно до того, як слово "како" означало людину цілковито негідну). Із походженням пов´язували не тільки шляхетність, а й красу, насамперед тілесну. Гомерівські герої були навдивовижу чутливі до краси людського тіла й багато чого вибачали тим, хто був нею наділений.

Згідно з давньогрецьким етикетом постать чоловіка має випромінювати  силу. Він має бути високим на зріст і плечистим. Не кожен підняв би щит, викуваний для Ахілла, а спис Гектора завдовжки сягав одинадцять ліктів. Лицар мав бути вправним атлетом і гідно перемагати у змаганнях. Ці вміння правили за взірець і були відмітною соціальною ознакою, бо набуття їх вимагало чимало вільного часу. Чудово це описав Гомер в "Одіссеї". Одіссей підняв лук і звичним рухом легко напнув слухняну тятиву:

Дзвінко вона пролунала, мов ластівки голос чудесний. Смуток великий серця охопив женихам, їх обличчя Зблідли. Сам Зевс громозвучну  тут виявив з неба ознаку. Серцем зрадів витривалий в біді Одіссей  богосвітлий

З того, що син гнучкомудрого  Кроноса дав це знамення. Бистро узяв він стрілу, що самотньо одна лиш  лежала Скраю стола — усі інші в місткому були сагайдаку Сховані, — їх на собі ахеї ті мали зазнати. Взявши за держално лук, почав тятиву від зазубрин Сидьма натягувать він і, націлившись, випустив бистру З лука стрілу. Анітрохи не схибив він, жодного вушка Не зачепив у сокирах, всі їх стрілою прошивши...

(Переклад українською Бориса Тена)

Лицар вирізнявся з-поміж поспільства гарною мовою  й поштивістю, причому ці якості впродовж століть слугували ознаками культури й належності до вищих верств суспільства. Чемна людина не силкувалася будь-що опинитися в центрі уваги, поводилася стримано, як, приміром, Одіссей. Ґречність господарів виявлялася в їхній тактовній поведінці. Вони не дошкуляли гостеві розпитуванням, а очікували, поки він після пристойного частування сам розповість про себе стільки, скільки вважатиме за потрібне.

Можна додати також, що в суспільстві, де лицар виборював своє становище зі зброєю в руках, хоробрість вважалася найнеобхіднішою чеснотою, а звинувачення в боягузтві — найгіршою образою. Характер гомерівського героя визначали головно турбота про честь, прагнення слави і відзнаки.

Антична людина була напрочуд чутливою до вшанування, втім, міра їх мала відповідати здобутим заслугам. У книжці "Досконалий грек і римлянин" ішлося: "Весь соціальний лад гомерівської шляхти ґрунтований на вшануванні один одного". Шляхетне походження зумовлювало прагнення слави, тож батьки жадали від своїх синів, щоб вони в усьому дотримувалися етикету доброчесності й будь-що уникали того, аби виглядати безглуздо.

Гомерівський воїн згідно з вимогами етикету мав  бути щедрим, а обов´язок хазяїна  — щиро прийняти гостя, тобто виявляти гостинність. Вважалося, що тільки чотири заняття не здатні скривдити людей, піднесених на вершину суспільства: влада, релігія, війна і спорт. Люди, вразливі до образ і щомиті готові обстоювати справедливість, найчастіше вдавалися до двобою мечем або ж хапалися за лук і стріли.

У розв´язанні конфліктних  ситуацій та суперництва бій був  важливою складовою життя давніх греків і зазвичай відбувався за певними правилами. Результат битви часто-густо вирішував двобій найсильніших рицарів із ворожих станів. Двобій міг припинитися після повідомлення суперникові своєї генеалогії, і нерідко траплялося так, що ворожнечі було покладено край у разі, якщо сторони дізнавалися про давню дружбу своїх предків.

Двобій міг припинитися  також з ініціативи того, хто викликав супротивника на дуель. На прощання суперники дарували один одному подарунки, а присягаючись у дружбі, навіть обмінювалися обладунком. Публічна сутичка поціновувалася вище, ніж військова хитрість. Переможець мав право зняти обладунок з переможеного, а його тіло кинути собакам чи хижим птахам. Давні греки вірили, що без поховання убитий не зможе переплисти річку Стікс і знайти спочинок у світі мертвих.

До неодмінних правил військового етикету належало оголошення перемир´я для збирання тіл полеглих на бойовищі та поховання їх. Гостро засуджувалося порушення укладених  під присягою угод. Лук вважався менш почесною зброєю, ніж меч, утім перемогу виборювали будь-чим, ба й навіть камінням.

Приводом до війни  могли слугувати особиста помста, обурення проти клятвопорушників, невдячність. Так виникло поняття обов´язку, честі, сили і значення їх як засад  справедливості. Невдячність заслуговувала осуду так само, як ситуація, коли товарища кидали напризволяще, не надавши йому потрібної допомоги.

Правила давньогрецького  етикету, продиктовані міркуваннями взаємоповаги і співчуття, вимагали:"... помилуй того, хто скорився і благає пощади; шануй посла; дотримуй перемир´я; не заважай похованню мертвих і втримайся від вихвалянь над трупом ворога...".

Збереження життя  ворогові могло, щоправда, диктуватися бажанням одержати за нього викуп. Крім того, якщо обов´язок і честь — найвище благо, то добровільне приниження — величезна жертва, яку не можна не поважати. От чому заборонялося завдавати ударів супротивнику, котрий скорився: "Не зглянутися на ворога, який склав зброю і благає пощади, — підступне убивство".

Сервірування й  етикет стола у Давній Греції були вельми простими. На сніданок з´їдали  кілька скибок хліба, змоченого вином. Обід був головним у денному раціоні, тож під час обіду всі сиділи за столом. їжа складалася з каші, звареної переважно з очищених зерен пшениці або ячменя, страв із зелені, маслин і дуже малої кількості м´яса. В античній Греції не знали жодних столових приборів і їжу брали руками зі спільного посуду. По обіді слуги поливали гостям воду на руки над невеличким тазом.

Згодом на етикет стола у Давній Греції суттєво  вплинуло сицилійське й малоазійське кулінарне мистецтво. Певною мірою були запозичені й застільні звичаї перського і лідійського царських дворів. Приміром, головне застілля почали призначати на пізнішу пообідню або вечірню пору, ввійшли в моду також застелені покривалами бенкетні ложа, заввишки майже такі самі, як і рівень обіднього столу. На кожному з таких лож улаштовувалися по двоє чоловіків; натомість жінки і діти, як і раніше, сиділи за столами.

Жодних складних правил етикету за столом тоді не знали. Гарним тоном вважалося черпати супи чи соуси скибкою виїденого хліба або просто однією ложкою. Після їжі очищали руки хлібом або духмяною глиною.

Після страв бралися  за вино. Ці симпозії, як називали такі учти, мали насамперед культовий характер (їх влаштовували на честь бога Діоніса) із відчутним еротичним компонентом. Вони супроводжувалися філософськими бесідами й дискусіями. За пізніших елліністичних часів симпозії остаточно перетворилися на шалені оргії.

У Давній Греції розрізняли два типи людських культур — "культуру сорому" і "культуру провини", що мають протилежні критерії оцінювання поведінки людини.

У "культурі сорому" такі оцінки мають зовнішній характер — схвалення при осудженні, наслідування кращих і суперництво.

У "культурі провини" на перший план виходить внутрішня  система цінностей — "суд сумління".

Якщо, приміром, почуття  внутрішньої гріховності, притаманне християнству, не було властиве грекам, проте їм були найвищою мірою властиві почуття сорому перед співгромадянами, побоювання привселюдно пошитися в дурні. Ці найважливіші мотиви багато в чому визначали поведінку давнього грека в суспільстві.

З іншого боку, античній людині було властиве прагнення передувати, тобто стати найкращою серед  багатьох. Бажання бути кращим не обмежувалося цариною військової доблесті, воно стосувалося першості й у спорті (перегони на колісницях, боротьба, кулачний бій, біг, стрільба з лука, метання диска і списа). Перші Олімпійські ігри відбулися у 776 році до нашої ери і відтоді кілька століть поспіль регулярно проводилися щочотири роки.

VII—VI століття до  нашої ери були добою загострення  соціальної боротьби грецьких полісів (міст) за рівність перед законом, за свободу слова.

Справжньою "школою для Еллади" стали Афіни. Гіппократ у своїх творах писав про численні фізичні й духовні особливості людей. Раннє дитинство хлопчики й дівчатка проводили разом, під наглядом жінок. Починаючи з шестирічного віку хлопчик відвідував уроки приватних учителів (такі сценки можна побачити на червонолакових вазах, що збереглися до наших днів) у супроводі педагога (грецьке "педагог" перекладається українською як той, хто супроводжує дитину). Навчальним посібником для дітей слугували тексти Гомера, а за приладдя правили воскові дощечки. По закінченні гімназії юнаків забирали на дворічну службу до війська.

В оселі для жінки  було відведено спеціальне приміщення. На вулицю жінка із шляхетної родини виходила винятково у супроводі рабині або служниць. А втім, не слід вважати, що одружена афінська жінка була безправною перед чоловіком. У царині своїх обов´язків дружина мала вирішальний голос. До речі, Ксантіпа, дружина Сократа, сварила й навіть била свого чоловіка за те, що він не приносив додому грошей, марнуючи час у бесідах.

Своєрідне місце  в житті Афін посідали гетери. Вони мали неабияку свободу і незалежність, досягали такого рівня культури й освіченості, який був недоступний замужнім жінкам, до того ж вони нерідко заслуговували на повагу найрозумніших людей того часу. Гетер можна порівнювати з японськими гейшами. Дві давні культури — японська і грецька — розвивалися паралельно. Так, наприклад, культ краси природи в японців і культ краси людського тіла у греків виник майже одночасно.

Церемонія відрядження  послів у Давньому Римі вже у IV столітті до Різдва Христова була не менш урочистою, ніж у Давній Греції. Зазвичай послів виряджали групами від трьох  до десяти осіб; вони становили посольство. Кожен член такого колегіального посольства одержував золотий перстень, що надавав право на безмитне провезення багажу через кордон. Під час морської подорожі послів супроводжував почесний ескорт кораблів.

У республіканському  Давньому Римі для організації прийому  іноземних посланців навіть заснували  спеціальну посаду "магістра церемоніалу". На честь іноземних гостей влаштовували народні святкування, розваги. Римський сенат приймав іноземних послів на своєму урочистому засіданні й призначав для переговорів із ними спеціальну комісію. Перед від´їздом послам підносили подарунки, зазвичай це були різноманітні коштовності.

Мірою зміцнення  монархічних засад правління  у Давньому Римі почали узвичаюватися певні правила поведінки, що в сукупності становлять придворний церемоніал, "зведення правил" із регламентації усього придворного життя. Часом вони були настільки безглузді, що спричинювалися до трагічних випадків, позаяк придворні й навіть королі були рабами придворного етикету.

Відомий німецький  письменник Л.Фейхтвангер описує найжорстокіші  вимоги придворного етикету, за якими  римський імператор має "вмирати  стоячи". Умираючого правителя Веспасіана, фундатора династії Флавіїв, підтримують під руки, він відчуває жорстокі муки, але зносить їх, щоб після його смерті могли оповістити, що "імператор Риму помер стоячи".

Від часів Давнього Риму дійшов до нас звичай гостинності. Давньоримський поет Овідій у творі "Мистецтво любити" застерігає молодь від надмірного вживання їжі й захоплення напоями.

У Римі ще до знайомства зі східною кухнею розумілися на їжі. Так, завдяки жвавій торгівлі з Сицилією, котра була тоді грецькою провінцією, та перемогам римських легіонів над  греками дедалі більше поширювалися грецькі звичаї у їжі та питті. Почастішали пишні, з усілякими  надмірностями, бенкети та оргії. Заможні  римляни у своїх паланкінах пересувалися від однієї учти до іншої.

За давньоримським етикетом, за трапезним столом зазвичай розміщалися дев´ять персон, які влаштовувалися на трьох широких ложах. Ці софи розташовували підковоподібно навколо овального столу, й на них лежали гості, спираючись на ліву руку. Правицею вони брали їжу й напої. Іноді вони користувалися ножами. Тоді вже пальці мили в полоскальницях і витирали серветками.

До цього часу належить найдавніша із відомих нам  кулінарних книжок, складена Апіцієм. Такі бенкети навряд чи мали прийтися до душі сучасним гурманам, адже передусім це були своєрідні шоу, головною метою яких було продемонструвати пишну оселю. В наш час уявити смак страв, що тоді подавалися, конче важко, бо він дуже змінювався через застосування сили-силенної екзотичних приправ, надмірної кількості меду та зацукрованих фруктів.

Письмові угоди  в Єгипті та Месопотамії у III столітті до нашої ери, що фіксують зародки  правил етикету в міжнародному спілкуванні, становлять особливу частину — дипломатичний протокол. У протокольних церемоніях давнини знайшли відображення численні форми міжнародної чемності.

При царському дворі  Єгипту з´явився літературний твір і "Повчання Ахтая" або "Настановлення Дуау, сина Ахтона, своєму синові Піопі". Серед інших етикетних правил там міститься таке зауваження: "Посланець (гонець), вирушаючи до чужої країни, складає заповіт на користь дітей через побоювання левів та азіатів... . Коли він іде, тримає цеглину за паском". "Цеглина за паском" — це справжнісінька глиняна клинописна табличка із повноваженнями посланця. До речі, в період походів Тутмоса III дипломатичним листуванням завідувала особлива канцелярія з іноземних справ.

Особливий інтерес  становлять дослідження, проведені  наприкінці XIX століття, завдяки котрим вдалося з´ясувати, зокрема, що першу  в світі письмову угоду було укладено між єгипетським фараоном Рамзесом II і королем хетів Хаттушилем III у 1278 році до нашої ери. Причому  для достеменності документа, викарбованого  на срібній платівці, король хетів зобразив себе сидячи поряд із Богом вітрів, а на зворотному боці — королеву поряд із Богинею сонця.