Терори́зм

Терори́зм (від лат. terror — жах) — суспільно небезпечна діяльність, яка полягає у свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильства шляхом захоплення заручників, підпалів, убивств, тортур, залякування населення та органів влади або вчинення інших посягань на життя чи здоров'я ні в чому не повинних людей або погрози вчинення злочинних дій з метою досягнення злочинних цілей[2].

Визначення поняття «тероризм» — питання проблемне, оскільки в  наш час існує понад 100 визначень  цього явища. Однак жодне з  них не підтримане міжнародною спільнотою як загальновизнане. Українські юристи В. Ємельянов та С. Гавриш зазначають у диспозиції проекту законодавчого акту України, що тероризм розглядається сучасною наукою в трьох аспектах: як злочинне діяння, як терористичні групи (організації) та як терористичні доктрини. В. Ліпкан пропонує розглядати тероризм ще і як негативне соціально-правове явище і не зводити його лише до вчинення вибухів і підпалів, а ті дії, про які йдеться охоплювати поняттям «терористичний акт». Також варто розрізняти тероризм від лат. terror — жах, страх від терору — політики залякування, придушення політичного супротивника насильницькими засобами.

Терор і тероризм

Необхідно розрізняти два споріднених, але різних за змістом поняття  — терор і тероризм. Терор — насилля влади з її державним апаратом проти народу з метою придушення не тільки опозиції, але й всього загалу, з метою викликати жах і залишити думки про спротив. Іншими словами, терор — насилля з боку сильного. Вперше системний політичний терор було розгорнуто якобинцями під час Великої французської революції. Прямими їхніми ідеологічними нащадками були більшовики, які розгорнули «червоний терор» з метою придушення політичної опозиції і поширення більшовицької влади за межі захоплених ними Петербургу і Москви. Жертви владного терору обчислюються багатьма тисячами і навіть мільйонами людей.

Натомість тероризм — насилля «з боку слабшого», насилля, що виходить від  опозиційних прошарків суспільства, радикально налаштованих і, як правило, вельми нечисленних. Тероризм носить політичну, соціальну чи національну ознаку в залежності від цілей своїх носіїв. Тероризм як явище переслідує дві основні знакові мети. Перше — вчинити тиск на органи влади, залякати, посіяти страх і непевність. Другою метою і водночас ознакою тероризму є бажання викликати співчуття в своїй цільовій авдиторії, тобто тому прошарку суспільства, який, як вважається, піддається гнобленню або дискримінації, але поступається в радикальності терористам. Таким чином, тероризм неможливий без того, щоб терористи не оголосили про свою відповідальність за здійснений акт насилля.

Тероризм як соціальне  явище

Тероризм як соціальне явище  обумовлений соціальними, політичними  й економічними чинниками. Найповніше визначив ознаки терористичної діяльності Брюс Хоффман у книзі "Тероризм з середини". Ознаки такої діяльності: - Виключно політично вмотивована - Насильницька, або така, що погрожує використанням насильстваа - Призначена для того, щоб мати довготривалий психологічний вплив, не лише для знищення конкретної жертви чи об’єкта - Така, що проводиться організацією з ланцюжком управління, що розпізнається, або конспіративною сотовою структурою, чиї представники не носять уніформу та знаки розрізнення - Така, що чиниться позадержавним угрупуванням.

Діпак К. Гупта у книзі "Тероризм та політичне насильство: як їх розуміти" аналізує кілька обставини, які в  основному вважають сприятливими для  появи терористичних рухів всередині  держави:

1) Бідність Здавалося б, важко  посперечатись, що зв’язок бідності  та тероризму в державі цілком  очевидний. Проте, якщо розглянути учасників терористичних організацій, виявляється, що лише невеликий відсоток терористів належать до найбідніших верств населення, як правило це представники upper middle класу. Тим більше, дослідження соціологів у мусульманському світі довели, що індивідуальна бідність громадянина дуже слабо корелює із підтримкою терористичних угрупувань. Якщо розглядати бідність не як індивідуальну, а як групову проблему суспільства, то найвища кількість смертей від терористичних акцій трапляється у країнах, де за межею бідності перебувають 20-40 % населення, найменша - 80%. Тобто, попри усталене уявлення, що бідність населення прямопропорційна вірогідності виникнення терористичної організації, це не так. Бідність не є визначальною.

2) Брак демократичних свобод  Після атак 11\09 адміністрація Джорджа  Буша швидко знайшла пояснення  діям терористів - мовляв "вони  ненавидять нас за нашу свободу". Проте, якщо розглядати тероризм не лише як релігійний екстремізм, легко побачити, що у демократичних Великобританії та Іспанії "доморощені" терористи IRA та ЕТА нічим не кращі за "закордонних" екстремістів Аль-Каїди. Якщо подивитись на відверто тоталітарні чи авторитарні режими - там кількість терористичних організацій доволі незначна (такі країни, як Куба, Китай, СРСР). В той же час від тероризму потерпають країни з "сумнівним демократичним режимом" - тобто такі, держава забезпечена лише частиною із "набору" демократичних цінностей - наприклад Росія, Пакистан, Ірак. Отже, не абсолютний брак демократичних свобод є визначальним при формування терористичних організацій у суспільстві.

3) Неспроможність влади. Під  неспроможністю влади тут розуміється  не лише "загрузлість" держави  в "анархії", неможливість урядів  побудувати чітку політику, а  й наявність великих територій,  неконтрольованих центральним урядом - слабка вертикаль влади на  місцях. Тут зв"язок із виникненням терористичних організацій простежується найбільш чітко. Оскільки уряд не здатен встановити чіткий контроль та оперативне реагування на місцях, терористичні організації, (осередки яких віддаляються від центру у випадку віддалених неконтрольованих територій) мають більше можливостей діяти безкарно, відповідно у балансі витрата-прибуток витрата стрімко падає.

Тероризм як злочин

У кримінально-правовій практиці тероризм класифікують як застосування чи погрозу  застосування насильства чи інших загально небезпечних дій, що створюють небезпеку  життю чи здоров'ю невизначеного  кола осіб, заподіяння майнової шкоди  або настання інших тяжких наслідків, якщо такі дії спрямовані на підрив атмосфери спокою, дестабілізацію, залякування чи пригноблення суспільства  з метою прийняття державою, міжнародною  організацією, фізичною чи юридичною  особою або групою осіб будь-якого  рішення чи утримання від нього.

Загальноприйнято, що дії, вчинені  під час війни, зокрема учасниками партизанського руху, не кваліфікуються як терористичні.

Науковці України, зокрема В. Ємельянов, визначають тероризм як загально небезпечні дії або загрозу ними, що вчинюються публічно і посягають на суспільну  безпеку та спрямовані на створення  в соціальній сфері обстановки страху, неспокою, пригніченості з метою прямого або непрямого впливу на прийняття будь-якого рішення чи відмови від нього в інтересах винних. З цієї кількості визначень виділяють ряд діянь, що становлять тероризм як злочин:

• насильницькі акти проти певних категорій громадян;
• вибухи і вся сукупність суспільно небезпечних у міжнародному масштабі діянь;
• злочинна діяльність, що виявляється в залякуванні населення та органів влади;
• організація, фінансування, підтримка, створення терористичних груп тощо.

Терористичні акти

Терористичні акти — вбивства, поранення, викрадення, погрози та деякі  інші акти насильства, які готуються  організаціями й здійснюються окремими особами стосовно державних або  громадських діячів, супроводжують  розвиток сучасного суспільства. Історія знає чимало таких злочинів: вбивство Авраама Лінкольна та Джона Кеннеді — 16-го та 35-го президентів США, а також прем'єр-міністра Індії Раджива Ганді, прем'єр-міністра Ізраїля Іцхака Рабіна та інших.

Усі зазначені акти тероризму, незалежно  від мотивів їхнього здійснення, були внутрішньодержавними злочинами  і були підсудні відповідно до законодавства  тієї країни, в межах якої вони відбулися. На сьогодні значно зріс та розширив свої межі тероризм міжнародного характеру, тобто такий, що зачіпає інтереси двох або більше держав, порушує міжнародний правопорядок.

Форми і прояви тероризму

Політичний, економічний та кримінальний тероризм знаходить спільні сфери  дії, базуючись на взаємовигідних інтересах. Сучасний тероризм має такі різновиди:

• національно-визвольний тероризм, який деколи називають тероризмом національних меншин. Головна вимога — відділення від держави, що їх поневолює, або повноцінної національної автономії для усунення дискримінації і гноблення. Приклади з післявоєнного часу: північні ірландці, каталонці, баски, бретонці, корсиканці, німці Південного Тіролю, франко-канадці, курди та інші. Наявність такого тероризму (частково злагідненого після задоволення автономічних вимог — для каталонців, німців Південного Тіролю, франко-канадців, у деякій мірі для корсиканців) — яскраве свідчення того, що проблеми поневолених націй та національних меншин, а також регіоналізації під час модернізації державного ладу в другій половині XX століття залагоджені не були, а в ряді випадків навпаки загострилися та проявилися з ще більшою агресивністю, особливо тоді, коли до національного фактора приєднався релігійний (конфлікти: католики — протестанти, мусульмани — християни, юдаїсти);
• тероризм, пов'язаний з національно-релігійно-визвольними рухами антиімперіалістично-антиколоніального характеру у Третьому світі (наприклад, Кенія до здобуття незалежності і кашмірська «Армія чистих», палестинські терористичні групи). У зв'язку з невирішенням основних конфліктних проблем (Палестина) та глобалізацією імперіалізму, такі рухи також стають глобальними за місцем дій, але в жодному випадку не перетворюються в «міжнародних терористів». До цієї форми тероризму відноситься Осама бен Ладен та його терористична організація Аль-Каїда («Провід»);
• тероризм соціал-революційного характеру. З 19 століття терористичними актами послуговувалися крайні революційні та анархістські організації, насамперед проти влади. В Російській імперії індивідуальний тероризм застосовувала конспіративна організація «Народна Воля». Між терористами-змовниками були й українці: С. Степняк-Кравчинський, А. Желябов, С. Перовська та інші. Більш селективно і планово застосовували тероризм до кінця 1917 року більшовики. В 20 були широко відомими Фракція Червоної армії в Західній Німеччині, Червоні бригади в Італії, японська Червона Армія, окремі угрупування в США. Ці групи «нових лівих» у середині 60-х років 20 століття кинули серйозний виклик не лише режимам, але й цілому суспільному ладові капіталістичних держав.
• правий тероризм, що домагається ліквідації парламентської демократії і запровадження авторитарного режиму, тобто диктатури. Праві групи одночасно протидіють «новим лівим» (наприклад, так було в Італії), розглядаючи їхні акції як загрозу для суспільства, що повинно обрати правий шлях;
• диверсійний тероризм, організатором акцій якого виступають секретні служби держав-противників. Диверсійні терористичні групи опираються часто на «п'яту колону» в державі противника, здійснюють провокаційні дії (для прикладу, терористичні групи радянських спецслужб, що вирізували населення, зокрема польське, в районах дій УПА, щоб таким чином компрометувати діяльність українського підпілля);
• дехто вважає, що можна виділити також кримінальний тероризм злочинних мафійних угруповань, проте він переважно не має чітко визначеної політичної мети, адже її затьмарює бажання наживи (економічний мотив).

Історія тероризму 

Розвиток тероризму — наслідок активного розшарування населення, його ідеологічного розмежування і  оформлення політичних рухів. Тероризм як світове явище постав наприкінці 19 століття. Зокрема в Російській імперії 1881 року після численних спроб замахів народовольці вбили імператора Олександра ІІ. 1894 року італійський анархіст вбив французького президента Марі Франсуа Саді Карно. 1897 року анархісти смертельно поранили імператрицю Єлизавету Австрійську та вбили іспанського прем'єр-міністра Антоніо Кановаса. 1900 року жертвою терориста став король Італії Умберто I, а 1901 вбитий президент США Вільям Маккінлі. В Росії в період 1902—1907 років есерівськими та іншими терористами було здійснено близько 5,5 тисяч терористичних актів (вбивства міністрів, депутатів Державної Думи, жандармів, працівників поліції та прокуратури). Поступово тероризм став головною проблемою міжнародної політики. Коли 1900 року зустрічалися керівники найбільш індустріально розвинених держав, то більшість з них ставили першим на порядку денному питання тероризму[6].

Заходи проти тероризму

1934 року після вбивства в Марселі  короля Югославії Олександра  Карагеоргійовича і французького  міністра закордонних справ Луї-Жана  Барту, а особливо міністра  внутрішніх справ Польщі Броніслава  Перацького Польща виступила  в Лізі Націй з вимогою застосувати  міжнародні санкції проти тероризму. Йшлося насамперед про ненадання політичного притулку емігрантам.

Однією з перших укладена 29 квітня 1958 року багатостороння Женевська конвенція  про відкрите море, яка містила  низку статей про боротьбу з тероризмом у відкритому морі — піратством. Гаазька конвенція від 16 грудня 1970 року про боротьбу з незаконним захопленням  повітряних суден і Монреальська конвенція від 23 вересня 1971 року про  боротьбу з незаконними діями, спрямованими проти цивільної авіації, регламентують  співробітництво держав у боротьбі проти терористичних актів, що загрожують одному з найвразливіших засобів  пересування.

14 грудня 1973 року була прийнята  Конвенція про запобігання і  покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним  захистом, у тому числі дипломатичних  агентів. 26 січня 1977 року в Страсбурзі після детального обговорення питання в органах Ради Європи, була підписана конвенція про боротьбу з тероризмом.

При Організації Об'єднаних Націй  з 1973 року діє спеціальний комітет  з тероризму, який працює, в основному, у трьох напрямках:

• вироблення та узгодження правових норм; підготовка міжнародних договорів і конвенцій;
• виявлення та вивчення причин, що породжують тероризм;
• розробка заходів боротьби з тероризмом.